Важка весна - Борис Пахор

не має права підняти руку на людину. Ніякі причини не можуть виправдати такого гріха, ні усвідомлення власної сили чи винятковості, ні зручність більшості, ні планування до щасливого майбутнього. Не можна цінувати спільноту і вбивати окрему людину. Не можна. Треба поважати людину. Це єдиний закон. Альфа і омега всього.

Піднявся і підійшов до яблуні; але її плоди були ще недозрілі. Він ішов від дерева до дерева й під ногами відчував теплу землю і теплу траву. Тіло інакше відчуває тепло, коли стоїть, інакше, коли лежить, подумалось йому, що він втік від своєї спільноти і живиться тим, що знайде в дорозі. І захотілося йому опинитися на своїй кушетці між Робертом і літнім бретонцем, який розмовляє такою своєрідною мовою. Роберт, Йойо, Жуль, Чарльз. І Жак — так, і він, бо й він людина. Товариш. Це воно. Самотність є ніщо. Або кохання, або дружба з людьми. Іншого вибору немає.

Зірвав напівзелене яблуко і повернувся на своє місце. Мов утікач, який у дорозі тамує спрагу плодами. А все ж добре, що він тут. Уперше при денному світлі серед полів. Звісно, він увесь день теж серед полів там, на терасі, і врешті потроху це стає визначенням, idolum loci, як сказав би Бекон.

Але іноді вартує покинути людей, щоб зрозуміти цінність співжиття. Отже, товариство; але знову треба зважати, щоб те поняття не стало буденним, як стало повсякденним слово «людина».

І захотілося йому знову опинитися на терасі, але водночас він відчував, що це бажання є швидше прагненням більшої повноти життя, аніж реального повернення до людей. Йому хотілося побачити її, і знову здавалося, що найбільша приємність — це саме бажання її побачити. Ні, неправда, не найбільша приємність. Інакша. Але вчора ввечері, коли найменше сподівався на зустріч, раптом побачив її перед собою. Сьогодні ж, коли був готовий до неї, — сьогодні нічого. Ось так, він її гість лише вночі. Її нічний гість. У денному світлі не щастить. І кохання народжене з відчуття блукання і бездомності, якому Арлетта, мабуть, ще підсвідомо опирається. Але ж звідки оті вульгарні тіні на її обличчі? Плід якоїсь розпусної близькості? Може, й ні. Може, те кохання, яке для нього означає відродження, для неї за якимось невідомим ворожим законом відразу перетворюється на цинічну силу, яка віддаляє її від нього. Отож добре, що вона не прийшла, хоча був той день гірким і цілющим, мов тирлич.

Але принаймні він усвідомив цінність людського товариства, знову відкрив для себе, який неповторний присмак вічності має доброта людських зв’язків. Водночас, немов несподіване відкриття, прийшло до нього розуміння того, що десь далеко, коло Адріатичного моря, є клаптик землі, який не може знайти свого місця під сонцем, і що він — син отих сонячних пагорбів. Там він зупинився б коло селянського подвір’я, де зустрівся з Мією, коли після перемир’я втік від німців з трієстського вокзалу і дістався до краського села. Вона прийшла з міста разом із Відкою. Мов світловолосі віли[21], які прибули рятувати його з засідки. Тепер Відка пише йому з кушетки набрежинської тераси, з санаторію в санаторій. І бідкається, чому він не повертається. І справді, чого він чекає? Чому не поїде і не влаштує їй приємну несподіванку в білій санаторійній кімнаті? О, він усе ще відчуває, що широкий світ — його єдина справжня батьківщина, але в переконанні, що мусить зайнятися чимось корисним, він дедалі більше починає думати про рідний край, де б його присутність, можливо, була б менш незначущою, аніж тут. Яка гарна ота земля, і бурі водорості, схожі на довге волосся в синьо-зеленій воді серед скель, і сосни, які погнула буря, налетівши з низин на вершини. Схили, вкриті виноградниками, а сонце сліпить їх, немов фотограф, який забув вимкнути спалах.

З думкою про те, що коли він повернеться, все буде інакше, опинився на терасі, і раптом став гарячково нетерплячим. Бо тепер він позбувся блукань, а також і Арлетти. Він знову заприязниться з людьми, з товаришами, з друзями.

Коли пішов, у нього було відчуття, ніби він — немов спечений сонцем селянин, який чесно заслужив вечерю.

XXXI

Вони зустрілися, коли ввечері лісовою стежкою вийшов до пам’ятника загиблим, на їхню дорогу; перед хатами не було нікого, і під низьким сірим небом самота видавалася ще зосередженішою й інтимнішою.

— Ти тут, — прошепотіла вона; її очі були незвично широкі, а її руки оповили його шию. — Радко... Це нестерпно. Це — немов...

— Немов?

— Немов смерть...

— Ти так само відчувала?

— Немов ти вмер, і немає жодної надії повернути тебе до життя. А тоді немов ти живий, тільки я не можу дістатися до тебе і не знаю, як тебе розбудити, щоб ти ожив для мене.

— Моя маленька...

— Ми не маємо права мучити одне одного...

— Нізащо!

— Отой холод і нестерпна порожнеча...

— Не згадуй.

І справді здавалося, що вже ніде на світі немає перешкод ні для кохання, ні для хвилюючого щастя, для проростання і буяння весни.

Вони зупинилися.

— Поблукаємо сьогодні ввечері?

Повернулися і пішли повз вхід; немов новий настрій вимагав і нового довкілля.

— А якщо приїдуть вантажівки?