Важка весна - Борис Пахор
— У тому, що не принизив країни ще й смертю переможця під Верденом! — Жак відповів швидко і різко; видно було, що найбільше його дратує Робертова близькість.
— Щоб-не-при-ни-зи-ти-кра-ї-ну, — сказав Жуль.
— Переможець під Верденом? — усіх заглушив голос Йойо. — Тим більше ганебно, що потім він співпрацював із німцями.
— Хтось же мав керувати державою.
— А герої Вердена мали б керувати державою у спротиві до ворога, який її окупував. Це мав зробити. Ніякого іншого обов’язку він не мав.
— Так за часів правління «переможця під Верденом» німці відправляли в крематорій повні поїзди незгідних, — сказав Роберт.
— Маршал не був всесильним.
Тепер Жуль вигукнув писклявим голосом:
— Мозок у нього звурдився, в старого бідака!
— Маєш рацію, Жуль! — вигукнув Йойо. — І Жак теж має рацію! Навіщо вбивати недоумкуватого старого?
— Ха-ха-ха! — сміялися лежаки.
Запитував себе, навіщо його кличуть до амбулаторії панни Рев’єр.
Коли зайшов, вона виймала голки з посудини для стерилізації.
— Не сподівався, так? — сказала вона в той час, коли Рев’єр настромляла голку. «Не сподівався мене тут побачити?
Арлетта сиділа правим боком на столі, а лівою ногою спиралася на підлогу; у лівій руці тримала цигарку, і коли затягувалася, то це виглядало демонстративно і неприродно. Волосся було зібране на голові.
— Вибачте, — сказала панна Рев’єр. — Мені потрібно зробити хворому укол.
— Я почекаю на тебе, Клер, — сказала Арлетта.
Вони залишилися самі у вузькій кімнаті з білою шафою і білим столом; лише вікно здавалося чотирикутником зелені через ліс за ним.
— Що сталося? — він обійшов навколо стола і зупинився перед вікном; здавалося біля вікна йому вільніше.
— А чому мало щось статися?
— Я так подумав. — І подивився у вікно; її очі були невправно підфарбовані синім, але більше його дратував спосіб, у який вона сиділа та палила.
— Що, я тебе даремно потурбувала? — В її запитанні відчувалася насмішка.
Знизав плечима.
— Є речі, які набагато більше заважають.
— Наприклад?
— Неважливо.
Згадав, як вона на дорозі озиралася на автомобіль. «Щось не так, — подумав він. — Щось тут зовсім не так».
Став коло вікна і задивився в далечінь, ніби її зовсім немає.
— Чи можу я дізнатися, чого ти так поводишся? — Він чув, як вона обіперлася на руку і поклала долоню на стіл. Повернулася боком до вікна.
— Це і я запитую.
— А що? Що? Що?
Він обернувся і глянув їй в обличчя; вона нахилилася до нього через стіл, обіпершись на руку. Біла хустина, що мала бути на голові, лежала на столі.
— Я питаюся, навіщо, приміром, ці сині тіні навколо очей?
— Тебе це дратує?
— Тобі це потрібно для догляду за хворими?
— Мені це потрібно, бо я бліда.
— Он як?
— А як ти гадаєш, чому я наклала цей ледь помітний відтінок?
— Не знаю. Як і не знаю, чому ти красуєшся на цьому столі з цигаркою в роті. — І відвів від неї погляд.
Але водночас відійшов від вікна.
— А тепер я піду, бо не хочу, щоб ця панна мене знову тут застала.
— Гаразд.
— Може, це й недобре. Але нічого не можу вдіяти.
— І я також.
Зупинився і кинув на неї лютий погляд. Різко повернувся і ляснув дверима.
Було почуття роздвоєння і водночас безсилля. Неначе тобі зв’язали руки і ноги, подумалось увечері. Але було ж кохання вночі серед трав... А тепер оце сидіння на столі. Ні, не те, як вона сиділа, бо це було б навіть мило, якби не отой вираз її обличчя. Щось схоже на безсоромність. І неприємні сині тіні на її повіках. Усе якось нагадує дурну самовпевненність дівчати, яку старша сестра готує до розпусти. Ні, ні! Не те, хоча дуже схоже. Може, панна Рев’єр? Може, її близькість? А може, він наївний у своїх мріях про поетичне кохання, злиття з природою? Він — поверненець. Серед лісу і розкішної природи вона наче була приготована для того, щоб урятувати його. Гм, увесь цей час вона явно не чекала на нього. І ота її вульгарна посмішка...
Він ішов дорогою і швидко віддалявся від села. На асфальт лягли прощальні відблиски сонця. Йому праглося піти якомога далі від місць своїх звичних прогулянок. Вторована дорога стелилася до Сейні і незабаром у місячному сяйві сама перетвориться на звивисту
