Важка весна - Борис Пахор
— Але ж ти все’дно мене кохаєш?
— Я ніби відродився у коханні.
— Справді?
— Ще ніколи життя не було таким привітним до мене...
Її плече тісніше притулилося до його плеча.
Крізь відчинене вікно долинав подих сонного лісу і скромні благання цвіркунів у траві внизу.
— Чому ти так повсякчас згадуєш про коханця, якщо я тобі розповідала про приятеля, з яким ми в школі ходили в походи?
— Бо то сталося майже мимохідь.
— Справді мимохідь. Відколи ходили в походи, я його не бачила, а одного дня прогулювалася Парижем, бо чекала на поїзд, щоб приїхати сюди. Стою коло вітрини і стоячи відпочиваю, немов поринула у вітрину, і чую, як мені хтось каже: «Гарно? Правда ж?» Я обертаюся і бачу Філіпа. Але я його ще по голосу впізнала. «Що ти тут робиш?» — запитав, і коли я відповіла, що проїздом сюди, він потяг мене до себе додому. «Гарно відіспись, — сказав, — твій санаторій нікуди не втече!»
Її долоня посунулася по його стегну, мов дрібна істота, налякана незнайомими предметами.
— Він був геть інакший, зовсім не той хлопчина, з ким я ходила в походи. Упевненіший і зухваліший; але він все ще мені подобався. «Іду в кіно, — сказав, — почувайся, як удома. Лежи і спи». А я не могла спати в тій дивній кімнатчині, а в кіно з ним іти не хотіла, бо була надто втомлена. Він займається кінематографом, так сказав мені. Авангардні експерименти, сценарії, зйомки; все це крутилося навколо мене, я була, мов заблукале курча. І хотіла, щоб він повернувся, щоб ця кімнатка змінилася. Напружувала вухо, щоб почути його голос. Але в сусідню кімнату прийшли дівчата, а потім і я встала, і ми розмовляли. Вночі він прийшов до мене. Наступного дня я вже приїхала сюди.
Помовчала.
— Мені було жаль лише, що між нами вже не було отієї щирої дружби відтоді, як ми жили в одному наметі.
— У певному сенсі тепер між вами було щось вартісніше.
— Так, він сказав, щоб я залишалася жити з ним.
— І?
— Я уникаю такого богемного життя. Воно вабить мене, і водночас я боюся його.
— У тебе завжди таке відчуття, ніби не знайдеш руку, яку мама спускає з ліжка до тебе?
Вони мовчали, лише її долоня мимоволі знову лягла на його стегно.
— Ти дивовижний, — сказала вона перегодом.
— Немає сенсу комусь закидати те, що без нас зазнав чогось доброго. — Відчував радість через її вдячність, і водночас розумів, що ставлення поверненця до життя, може, насправді в чомусь інакше, але це зовсім не його заслуга.
— Я замало його любила, щоб лишатися з ним, — сказала, немов відповіла своїй думці.
— Все ж неймовірно, що в тебе не було іншого кохання.
— Жерар. Але тоді я була майже дитиною. З Жераром нічого не було.
— Упевнена?
— Навіщо ти так, Радку?
— Може, ти забула? — І посміхнувся.
— Чому ти так?
— Це було б схоже на тебе.
— Ні, Радко, ти справді думаєш, що я могла забути?
— Ну, я б не присягнувся, що не могла б.
— Бачиш, який ти...
— Мала, я просто жартую...
— Жартуєш, а думаєш серйозно, я знаю.
— Ні, я справді лише жартую.
— Але я не хочу, щоб ти мене мав за дивну істоту, не хочу, не хочу!
— Заспокойся.
— Та все ж...
— Люба, я лише дражню тебе. Хіба не бачиш?
— Забути про таке! Хіба це можливо?
— Ти все надто жваво відчуваєш, щоб це було можливо. І так усе яскраво описуєш, немов сталося вчора.
— Бач, тепер тобі знову здається, що ти мене добре знаєш.
— Так. Але іноді ти говориш наче не про себе, а про якесь дівча з дитячих казок.
— Я ж тобі сказала, що була ще дитиною. Навіть п’ятнадцяти років не мала.
— Ти, мабуть, була дуже мила.
— Рум’яніша і свіжіша.
— Не більше, ніж тепер.
— Мій малий...
— І, мабуть, кисла, як кисличка.
— Звідки ти знаєш? Справді, мене ніхто не міг дістати до живого. І верховою їздою я тоді займалася. Ти ж бачив фото.
Вона замовкла, і тоді ніч легенько накрила свіжістю з дерев і трав, немов оживляючи картину пасовиська, де вона гарцювала
