Важка весна - Борис Пахор

синю ріку; плями на асфальті і на полях на мить нагадали йому барви гір, котрі, мов амфітеатр, оточували Трієстську затоку. Вдома, коли вже сонце майже сіло, схили гір із його вікна здавалися вертикальними стінами, високими і стрімкими мурами зі снів. Мабуть, воно й зараз так. І ця думка йому здалася несподіваною. Та про це думатиметься пізніше. Адже тепер він тут. Може подивитися на все це з іншої точки зору? Може, все це дитинність, їй захотілося перебрати роль досвідченої жінки. От вона й перейняла ті манери й жести. Але все це позбавлене суті, наповнення. І несподівано до нього почали наближатися образи втраченого світу. Він силоміць їх відігнав і рушив назад. Врешті-решт, вони напередодні домовлялися, що проведуть день на природі. Тепер це все звучало якось неправдоподібно; немов про такий спільний день домовилися двоє людей, які в міжчассі стали чужими.

І його охопило відчуття повної зчужілості й безнадійної поразки.

Коли йшов дорогою, темрява стала сірою, він поволі плентався між деревами. Хворі поверталися, деякі ж тільки йшли на прогулянку; ліворуч у тиші височів самотній «замок» із темними вікнами. Така собі сіра глиба, що прийшла з давноминулих сонних століть.

А до дверей прямувала Арлетта, і його холоднеча раптом розвіялася. Почувався так, немов сам собі збрехав і тепер вловив себе на цій брехні, а вона стала цьому свідком. Водночас йому здалося, що помітив у неї на обличчі відтінок пригніченості і приховане благання про примирення. Її волосся було вільно розпущене, внизу трохи хвилясте. Обличчя було обличчям дівчинки, яка відчула свою провину, і через це їй страшенно прикро, і вона боїться докорів. Але, можливо, що тому, що вона щойно помітила його, і це захопило її зненацька, щоб висловити свій подив, вона обернулася до панни Рев’єр. Тепер він зрозумів, чого вона поруч із нею. За мить підійшов до них, ввічливо і водночас холодно кивнув і пішов своєю дорогою.

Але в нього було відчуття, що виконав дуже важку роботу; і цю гнітючість підсилювало переконання, що коли проходив повз Арлетту, вона простягнула руку. Її простягнена рука. Її мала долоня. Так вона в дитинстві, в темряві шукала мамину руку, і мамина рука всю ніч мала звисати з ліжка. Дитина, яку б він пестив до кінця світу. Колихав, мов дитину, і цілував, як жінку. Але ні. Сам не знав урешті, чи її обличчя не є обличчям легковажної жінки. Чудернацька — так, зіпсута — ні. Але тоді, коли вона обернулася до Рев’єр, її риси знову набули відразливого виразу. Може, вона хоче виглядати в її очах холодно і зухвало?

Ота її простягнута рука. Якщо завтрашня зустріч відбудеться, то це буде винятковою подією, подумав він, коли в темряві підіймався до корпусу. І водночас думка про завтрашній день наповнилася безсилим спротивом і притлумленим страхом, а також жалем, що це не може статися відразу. Мав відчуття, що щось має статися. Відчуття, що вони мали б поговорити відразу, а якщо ні — то все буде втрачено. Та наступної миті він уже ладен був глузувати над цими ваганнями. Був переконаний, що тим часом нічого не може статися, але все ще відчував невикорінений, прихований залишок побоювання.

XXX

Це оздоровлююча поразка, думав собі. Треба мати добрий запас міцності в собі, щоб бути здатним так холодно згубити такий день. Це настрій людини, яка тебе не потребує. Сьогодні вона весь день була вільна, тобто їй нічого не вартувало принаймні прогулятися повз ті місця, де вони мали зустрітися.

Коло усамітненої дороги, яка ледь помітно підіймалася до темного смерекового лісу, росли яблуні. Зрідка на дорозі можна було почути, як заскрипить селянський віз, і знов — тиша. Лише сонце і трави, і мовчазне дозрівання стиглих плодів. І в траві п’янке стрекотіння коників-стрибунців; невтомне і монотонне, постійне свідчення вічного і нечутного дихання безмежної плодючості.

Може, це й краще, що її немає, сказав він собі. Це спілкування з природою суттєво інше, ніж те, яке було б у її присутності. Бо природа, як і всі матері, ревнива й інакша до свого сина тоді, коли поруч немає тієї, що забрала собі його чоловіче єство. Тим більше, що той її син був приречений на смерть і якимось дивом знову повернувся в її обійми. Яблуні та виноградні лози росли лише для нього. Все тепло родючих земель — для його ніг, на які чатувала кістлява смерть. Весь сік рослин — у нього. Весь нектар жовтих і фіалкових барв — у його жили. Лише для нього оця безмежна і недоторканна тиша, щоб у ній міг позбирати всі нескінченні та роздрібнені думки. І сонце. Це зараз найкраще. Воно м’яке і тепле. Тепло навкруги і тепло у кожній цяточці його шкіри. І з кожної клітини випаровується прихований і зачаєний холод порожнечі. І під сонячним промінням множаться нові сполучення і нові утворення, як хлорофіл при фотосинтезі. Сонце! Добре, мов хліб, сонце. І необхідне, мов вода. Хочеться його вдихати повільно і глибоко, щоб проникло всюди і розійшлося в кожну клітинку. Так. Так. І людина могла б завжди жити з природою мудро і розумно; звісно, мала би використовувати свої відкриття лише для перетворення пустель на оазиси. На користь людини. Бо ж хіба є якийсь сенс: у тебе є сонце, а тебе пхають у крематорій. Немає сенсу в тому, що винаходять сульфаміди, а людям дають Хіросіму. Немає сенсу. Спочатку були Гете і Моцарт, і Бетховен, а потім книги переплітали у людську шкіру і вдобрювали горщики з квітами людським попелом. Природа цього не робить. Природа з людиною не така жорстока. Вона просто слідує законам, які керують нею. Людина народилася тоді, коли своєю думкою виділилася з природи, хоча не припиняла і не припинить бути її частиною. Тому має бути солідарною з усіма істотами, які також вийшли з природи і почали вибудовувати окремий світ у ній і поруч з нею. Це перший закон. Закон усіх законів. Ніхто