Марія Стюарт - Стефан Цвейг

нього потім вже зреклася честі,  Хоча щасливі завжди тільки доброчесні.  Зневажила з-за нього велич і сумління,  З-за нього кинула всіх родичів і друзів,  Й повагу всяку віджбурнула в тузі. Я задля нього стала друзів зневажати,  Й на ворогів тепер мені начхати,  Зневажила ім’я з-за нього і сумління,  Я хочу задля нього вже зректися світу  І вмерти, щоб лиш він піднявся до зеніту.

Уже нічого для себе, все тільки для Босвелла, бо завдяки йому Марія Стюарт уперше відчула, що повністю віддалася:

Pour luy je veux rechercher la grandeur, Et feray tant que de vray congnoistra Que je n’ay bien, heur, ne contentement, Qu’a l’obeir et servir loyaument. Pour luy j’attendz toute bonne fortune, Pour luy jé veux garder sante et vie,  Pour luy tout vertu de suivre j’ay envie, Et sans changer me trouvera tout’une. Для нього величі я прагну, щоб піднявся,  І все робитиму, щоб він не сумнівався,  Що вся моя радість і добро незмірне —  Лише коритися йому й служити вірно. Для нього хочу я завжди щасливу долю,  Для нього хочу берегти здоров’я і життя,  І йти за ним я хочу мати силу й волю,  Щоб бачив він: я з ним на вічне майбуття.

Усе, чим володіє Марія Стюарт, усе, що становить її, — своє королівство, тіло, честь, душу, — вона жбурляє в провалля пристрасті і в глибинах свого падіння насолоджується водночас усією надмірністю почуттів.

Така несамовита напруга і перенапруга почуттів неодмінно мала змінити душу. В тій доти недбалій і стриманій жінці надмір пристрасті породжує невідомі та унікальні сили. В ті тижні тіло Марії Стюарт та її душа живуть удесятеро інтенсивніше, в ній прориваються можливості та здібності, яких доти і після вона ніколи не досягала знову. В ті тижні Марія Стюарт може чвалувати на коні вісімнадцять годин поспіль, а потім, не відчуваючи втоми, ще цілу ніч не спати і писати листи. Вона спромагається, дарма що загалом складала лише коротенькі епіграми й мимобіжні принагідні віршики, одним духом вогненного натхнення написати одинадцять сонетів, у яких висловила всю свою насолоду і муку з такою силою слова і красномовністю, що ані давніше, ані згодом не були вла­стиві їй. Вона, загалом необережна й безтурботна, вміє так досконало прикидатися перед людьми, що кілька місяців ні­хто не помічає її стосунків із Босвеллом. На людях Марія Стюарт може з чоловіком, від найменшого поруху якого вона, запалавши, аж тремтить, розмовляти холодно й суворо, немов із підлеглим, вміє вдавати веселу, коли її нерви здригаються й палають, а душа гине від розпачу. В ній раптом постало якесь демонічне Над-я й пориває її далеко за межі власної сили.

Але ці надмірні вияви почуттів, які нещадно силують волю, оплачено страхітливими спадами. Потім Марія Стюарт знову лежить цілими днями квола і виснажена в ліжку, годинами тиняється по кімнатах з одурманеними чуттями, ридаючи, стогне на ложі: «Я б хотіла померти», і криком вимагає кинджал, щоб накласти на себе руки. Та надмірна сила як приходить, так і зникає таємниче за кілька годин. Адже тіло вже не здатне витримувати довго несамовите самоперевершення, нестямне прагнення вийти за власні межі, тіло по­встає, бунтує, нерви горять і здригаються. Ніщо не свідчить так виразно, якою крайньою мірою плоть Марії Стюарт подалася під тягарем безмірної пристрасті, як відомий епізод у Джедбурґу. 7 жовтня Босвелл у сутичці з одним браконьєром отримав небезпечну для життя рану, і ця звістка дійшла до Марії Стюарт у Джедбурґ, де вона головувала на засіданнях окружного суду. Щоб не привертати уваги, Марія Стюарт навіть не думає одразу заскакувати в сідло і мчати двадцять п’ять миль до замку Ермітаж. Але немає жодного сумніву, що лиха звістка цілком приголомшила її, бо безсторонній спо­стерігач у її колі, посол Дю Крок, що тоді не міг мати найменшого здогаду про інтимний зв’язок Марії Стюарт із Босвеллом, повідомляє в Париж: “Ce ne luy eust esté peu de perte de le perdre”