Марія Стюарт - Стефан Цвейг

слід запитати, бо фальшування, яке можна було б довести, тільки б зміцнило її становище! — а коли зрештою дала своєму представникові доручення наперед відкидати en bloc, цілком, усе, що могли б закинути їй, як неправдиве, то в Марії Стюарт це означає небагато, в політичних питаннях вона мало трималася за правду і просто вимагала, щоб її “parole de prince”, слова королеви, мали більшу вагу, ніж усі докази. Але навіть тоді, коли листи були опубліковані в памфлеті Б’юкенена й розі­слані зі звинуваченнями на всі боки, і їх пожадливо читали на всіх монарших дворах, Марія Стюарт не виголошує несамовитих протестів, не обтяжує себе жодним словом про фальшування своїх документів, а лише вкрай загальними словами називає Б’юкенена «огидним атеїстом». У жодному листі — ані до папи, ані до французького короля, ані до своїх родичів — вона не згадує жодним словом, що її листи та вірші сфальшували, і так само й французький двір, що з першої години мав у руках копії оригіналів, у справі, яка привертала загальну увагу, аж ніяк не став на бік Марії Стюарт. Отже, ніхто з сучасників навіть на мить не сумнівався в справжності, ніхто з тогочасних друзів Марії Стюарт не заявляв відкрито про таку страхітливу несправедливість, яка полягала б у підсуванні фальшивих документів. Тільки через сто, через двісті років, коли син Марії Стюарт давно вже знищив оригінали, мало-помалу переважила гіпотеза про фальшування у зв’язку з намаганнями представити цю сміливу й нестримну жінку як невинну і бездоганну жертву ницої змови.

Отже, ставлення сучасників, цей історичний аргумент, безумовно промовляє на користь справжності, а також, і то не менш виразно, на мою думку, і філологічний, і психологічний аргументи. Адже — коли поглянути спершу на вірші — хто, слід запитати, в тодішній Шотландії був би здатний за такий короткий проміжок часу написати чужою, французькою мовою цикл сонетів, які передбачають найінтимніше знання подробиць особистого життя Марії Стюарт? Хоча світова історія знає численні випадки сфальшованих документів і листів, та й у літературі часто таємничим образом виникали різноманітні апокрифічні твори, але тоді, як-от у випадку Макферсонових «Віршів Оссіана» або фальшування «Краледворського рукопису», йшлося про філологічну реконструкцію з давноминулих часів, далеких уже на кілька сторіч. Проте ніхто ніколи не намагався сфальшувати цілий цикл віршів ще живої людини. І яка абсурдна думка, ніби шотландські сільські паничі, яким поезія була найчужіша у світі, притьмом написали одинадцять сонетів французькою мовою, щоб скомпрометувати свою королеву! Хто ж був тим безіменним чарівником, — на це запитання ще ніколи не відповів жоден паладин, — що чужою мовою так довершено й точно за стилем зміг сфальшувати низку віршів королеви, які слово в слово, почуття в почуття узгоджуються з найпотаємнішим у душі цієї жінки? Навіть Ронсар і Дю Белле не могли б написати їх так швидко і з такою душевною правдивістю, а що вже казати про Мортонів, Арґайлів, Гамільтонів і Гордонів, які тямили хіба що тримати меч, але навряд чи підтримувати застільну розмову французькою мовою!

А якщо ми впевнені в справжності віршів (нині її навряд чи хто-небудь серйозно заперечує), то змушені визнати і справж­ність листів. Слід припустити, що при перекладі латиною і шотландською мовою (тільки два листи збереглися мовою оригіналу) деякі деталі могли бути змінені, а можливо, одне або два місця були навіть додані. Але загалом ті самі, вже названі аргументи переконливо промовляють на користь справжності й листів, надто останній, психологічний аргумент. Якби якийсь начебто «гурт злочинців», повнячись ненависті, хотів сфальшувати обвинувальні листи, було б зрозуміло, що вони сфабрикували б однозначні признання, які породжували б зневагу до Марії Стюарт і представляли б її як хтиву, підступну й лиху жінку. Цілком безглуздим був би абсурд, якби зловмисники, прагнучи зашкодити Марії Стюарт, вигадали ті збережені листи та вірші, що радше позбавляють її провини, ніж звинувачують, бо по-людському зворушливо відображують передусім страх Марії Стюарт перед співучастю в злочині. Адже листи розкривають не насолоду пристрасті, а найтяжчу душевну скруту і схожі на здушені крики людини, яка живцем горить і згоряє. Якраз те, що їх написано з такою невправністю, з таким плутаним потоком думок, в очевидному поспіху та збентеженості рукою, що, як ми відчуваємо, тремтить від збудження, абсолютно відповідає тому надміру подразненому душевному станові, про який свідчать дії Марії Стюарт у ті дні; тільки найгеніальніший знавець душ міг би так психологічно довершено підмалювати відомі факти. Але ж Морей, Мейтленд і Б’юкенен, що їх професійні оборонці честі Марії Стюарт по черзі звинувачували навмання у фальшуванні, не були ані шекспірами, ані бальзаками, ані достоєвськими, це тільки мізерні душі, цілком здатні на дрібне мерзенне ошуканство, але нездатні написати в своїх кабінетах витвори, сповнені такої приголомшливої душевної правди, якими стали на всі прийдешні часи листи Марії Стюарт; генія, здатного придумати ці листи, спершу ще годилося б знайти. Отже, неупереджений спостерігач може з чистим сумлінням вважати за автора листів і віршів тільки Марію Стюарт, бо ж її завжди тільки біда і внутрішній тиск душі спонукали до поезії, а самі ті листи і вірші слід вважати за надійне свідчення її найтяжчих годин.

Передусім про початок цієї нещасної пристрасті ми знаємо тільки завдяки тому, що Марія Стюарт виказала себе у вірші. Тільки завдяки тим полум’яним рядкам ми знаємо, що це кохання не формувалося повільно, мов кристал, а одразу опанувало жінку, яка ні про що не здогадувалася, і назавжди потягло її за собою. За безпосередній привід правив грубий фізичний акт, напад Босвелла, напівзґвалтування або справжнє зґвалтування. Рядки в сонеті Марії Стюарт осявають пітьму, мов блискавка:

Pour luy aussi j’ay jette mainte larme,  Premier qu’il fust de ce corps possesseur,  Duquel alors il n’avoit pas le cœur. Я через нього пролила багато сліз,  Тоді уперше, як він тіло моє взяв,  Якого серцем анітрохи не жадав.