Мої Дікамерони - Юрій Григорович Логвін

Коли ми з черговою, дебелою Фаїною, додзвонились нарешті до медиків, настав мені час тьопати, ні, вибачте, це сьогодня тьопаю, а тоді – стрибати!

І наздогнав я десь між другим і третім поверхами нашого марксиста – Міхаіла Івановіча Зарбабова. Цей головатий недомірок зосереджено ступав на засмічені сходинки. На його коротких ніжках були чистенькі домашні капці з помпончиками.

Він уже вліпив мені трійку з марксизму. І її завізували й не міг її виправити на двійку, тому я не був коректний до його русофільської мімікрії та нагадав йому про це дуже чемно:

– Добрий вечір, вельмишановний Мікаеле Оганесовичу! – Він аж шарпонувся. Ну, я не став називати ще й Зарбабяном, а просто спитав: – Що сталося? Ще хтось вам не склав іспит?

– А ну вас! Таке скажете! Іду до Р-ої, хай вона негайно зачинить вікно! І негайно припинить!

– А навіщо їй зачиняти вікно? І що вона має припиняти?

– Тому що вона танцює!

– Та хіба тільки вона одна танцює? Та нехай собі танцює!

– Ще чого не вистачало?! У мене діти, син і дочка! Їм із вікна все видно!.. Вони все бачать!..

– Господи, – кажу я. – Так не тільки ж Р-на танцює! Там біля ліфта справжній танцмайданчик влаштували.

– Та як ви не можете зрозуміти – вона гола танцює! Їй затвердили диплом – от вона й влаштувала кордебалет на радощах… Залізла на стіл і танцює.. І штори, ви уявіть собі, не закрила!..

Мені не стало повітря, від сміху мені аж живота спазмами взяло. Я спинився й плакав від сміху.

Зарбабов подивився на мене з такою люттю, що, якби знов була його сила, я мав би з марксизму одиницю.

– І чому ви смієтесь?!

– Михайле Івановичу. (Пожалів я його мімікрію.) Це я над своєю помилкою сміюсь… Їй-богу!

Не знаю, чи повірив цей кавказький марксист моїй божбі, але слухати мене не став і, видряпавшись на майданчик четвертого поверху, швиденько потупотів по коридору.

Вікна моєї кімнати на останньому поверсі гуртожитку дивились на схід. І червневе сонце не давало мені пересипати. Отож і виходило, що я вставав, коли чайки з водосховища густою хмарою летіли на поживу до Останкінського м’ясокомбінату.

Таких довгих і світлих робочих днів, як на початку літа 73 року, у мене, здається, таки більше не було. Ні, не так – більше я вже ніколи не був у кращій формі, бо ніколи стільки не малював. Не випускав альбома з рук ні на лекціях, ні після лекцій. Учився в Літінституті, а не писав зовсім.

Портрети й гола натура, як не щодня, то через день. Часом робив начерки в зоопарку. Ну й фантастичні скарби музеїв «Бєлокамєнной». Від Східного музею на Обуха до музею Пушкіна на Волхонці. А виставки, а вернісажі?!. І бібліотека ЦДЛ з привітними бібліотекарками, які мене частували свіжиною з образотворчого мистецтва. Завжди придивлявся до того, як дивились і що бачили великі майстри, чи з іменем, чи без імені вони лишилися в плині історії. Для мене всі вони були великі, бо в усіх у них було пильне око й гаряче, пристрасне відчуття природи. І немає значення, наскільки вони вправно володіли класичною перспективою чи знали анатомію. Якщо вас самих цікавить життя, якщо ви до нього не байдужі, то ви зразу відчуєте, кого хвилювало неймовірне розмаїття й пишність, невблаганна минучість і неповторність буття. Хто б це не був! Чи великий аналітик Дюрер із його нищівним різцем, до якого й лазеру ще далеко; чи близькозорий перський мініатюрист, що схилив чалму до самого аркуша дорогого самаркандського паперу й очеретяним каламом вів пружну лінію звабних тіл чорнооких купальниць-гурій.

Усе було б добре, та за кілька днів я мав полишити асфальтові лани метрополії та вертати до «богоспасаємого града» Києва.

Там уже рік, як пройшов погром. І при згадці про це ставало якось непевно. Хоча я плив самопливом і не гуртувався з купкою дисидентів, на душі було якось мулько. Адже я й не холуйствував перед номенклатурними «шестьорками» від мистецтва. Утім, робота йшла чудово і, незважаючи на передчуття всякої гидоти, що повністю виявилося в Києві, настрій був, можна б сказати, піднесений. Хоч я й поспішно пакував всяке своє шмаття, надбане за роки навчання, але щодня продовжував малювати.

З початку червня гуртожиток став ще галасливіший, ще божевільніший. Понаїхало всякого люду, якихось курсантів на різні там конференції, семінари та скорочені курси з підготовки соцреалістичних інженерів людських душ.

Якщо протягом року в стипендіальні дні пиятика тривала максимум три дні, то тепер у деяких кімнатах без передиху гуділи вже третій тиждень.

Через ті веремії, коли особливо посилювалося п’яне гасання з поверху на поверх, наша чергова, фундаментальна й спокійна, як сфінкс, Фаїна, відключала ліфт часом і вдень.

Мені в очі впала кароока туготіла дівчина, певно, тому, що в усьому цьому сесійному вертепі йшла обережненько попід стіною сходів і тягла великий стос книжок.

«Чому ж її, таку охайну і зграбну, не помічав раніше? Дивно…»

Та часу в мене на роздуми не було і я привітався та назвав себе.

По її обличчю мені зразу стало ясно – вона знала про мене й чекає моїх подальших кроків. Тому й не тягнув із всякими там поясненними, а зразу ж запросив до себе.

Вона тільки спитала, чи можна буде читати книгу. Ну, звичайно, можна. Яка тут може бути мова. Головне, щоб не дуже крутилася.

– Я спокійна, можу довго сидіти нерухомо.

І справді, у перший день позування, тобто 23 червня 1973 року, вона сиділа непорушно й читала досить товстий томик поезії.

Про таку модель можна було тільки мріяти. Сіла й завмерла. Як на щастя, я дуже економно користувався своєю кульковою ручкою. Ні до того, ані після того ні в кого я подібної кулькової ручки, коричневого кольору, не бачив. Мені її ще в Києві подарував один зальотний єзуїт-місіонер. Казав, що на заході стежать за моїми доробками. Я тоді над цим ділом посміявся. Але в травні вже 1992-го зовсім інша людина з-за бугра сказала мені, що мої роботи мали тоді успіх. Може, тому мені й не давали дихати? Хоча й не били відверто.

На товстому крейдяному папері коричнева паста йшла рівненько-рівненько, без жодної «галушки», що завжди буває навіть із найкращими кульковими ручками.

Першого дня ми не розмовляли. Я можу розмовляти без будь-якого зусилля під час сеансу. Але коли