Лише секунда - Олексій Геращенко

— А чому асфальт роблять сірим? — запитала прин­цеса.

— Не знаю, — принц знизав плечима. — Напевно, така технологія, що він виходить сірим.

— Хіба цю технологію не можна змінити? Ти виходиш з дому і бачиш рожевий або помаранчевий асфальт — і тобі відразу стає веселіше. На такий асфальт навіть не захо­четься викидати сміття.

Періодично до них підлітали птахи, здивовано оглядали, весело цвірінькали, летіли поруч, супроводжуючи, а потім звертали і відлітали вбік.

Вони полинули за місто, і принцеса закричала від радості, коли побачила темно-зелені верхівки лісу.

— Давай доторкнемося до вершин дерев, — попросила вона.

— Давай, — погодився принц.

Вони летіли поруч із самими верхівками, погладжуючи їх своїми долонями.

— Я такий щасливий, що ми з тобою разом, — сказав принц.

— І я, — відповіла принцеса.

Вони присіли на ялинові гілки, підтримуючи себе крилами. Ялина погойдувалася і скрипучим голосом наспівувала їм пісню про своє довге тутешнє життя. Минуло багато часу, доки принц промовив:

— Полетімо до нашого будинку і подивімося на захід сонця!

— Гаразд, але спершу доторкнемося до хмар!

Вони піднялися вгору, відчайдушно розмахуючи кри­лами. Хмара-кішка стрімко наближалася.

— Вона летить до нас! — вигукнула принцеса. — Давай зупинимося!

Вони застигли і витягли вперед руки. Хмара налетіла на них, обдала холодним і мокрим дощем. Якийсь час вони перебували в тумані, а потім обернулися і побачили, що хмара полетіла далі, гнана попутним вітром.

— Ой, я замерзла, — сказала принцеса, і вони швидко рушили вниз і попрямували до міста.

Призахідне сонце вже прикрашало червоними від­блисками стіни будинків, коли вони повернулися до своєї багатоповерхівки. Принц із принцесою приземлилися на даху і сіли на його край, звісивши ноги. Її ліве крило торкалося до його правого, а довге волосся, розкуйовдже­не швидким польотом, лягло на його плече.

Жовтогарячий сонячний диск опускався все нижче, розфарбовуючи полотно неба витонченими візерунками, але, залишаючись незадоволеним своїм твором, пе­рефарбовував усе заново, поки не залив нарешті все небо бордовою тишею.

Принцеса поклала голову на плече принцу. Вона від­чула, що ця довга прогулянка наповнила її емоціями вщерть, і зараз їй хотілося просто відпочити.

— Тільки не заплющуй очей, — сказав одночасно і поруч, і далеко голос принца.

— Добре, — відповів десь далеко її голос.

— Тільки не заплющуй очей, — повторив принц.

Але вона не змогла. Вона заплющила. А коли роз­плющила, то зрозуміла, що лежить на холодній плитці в під’їзді. Принцеса озирнулася, але не знайшла за спиною крил. Вона поворушила забитою ногою і відчула, що та набрякла. І знову дівчина почувалася нескінченно самотньою.

А що це за звук? Хтось біг сходами. Він виринув з-за повороту і побіг до неї. Це був її принц!

— Що з тобою?! — злякано закричав він.

Принцеса розплакалася від щастя.

— Яка ж я рада, що ти прийшов! — сказала вона. — Мені було так сумно і самотньо! Я впала і боляче вдарилася, і нікому було мені допомогти.

— Нічого, кохана, я вже тут, — ніжно промовив він, підхопив її на руки і поніс сходинками вгору.

Вона притулила своє обличчя до його плеча і слухала, як сполохано б’ється його серце. А потім провела рукою по його спині, наче намацуючи щось. Її пальці блукали якийсь час, а потім зупинилися, досягши мети. Вона посміхнулася і сказала:

— Мій принце.

Удома він поклав її на диван і приніс з кухні гарячого чаю. М’який білий пар піднімався над чашкою і розчи­нявся в повітрі. Нога сильно набрякла і боліла. За вікном пролітали птахи, сонце рухалося своїм шляхом, а хмарка летіла йому назустріч.

У їхньому королівстві все було спокійно.

***

Я закінчив говорити і подивився на Елю. Вона мирно сопіла, і на її губах грала м’яка усмішка. Я уявив її в довгій королівській сукні з тонкою, прикрашеною смарагдами короною. Так, вона могла би бути цією принцесою.

Яка дивна ситуація. Красива незнайома жінка, яка заробляє на життя продажем свого тіла, спить на моєму ліжку.

Я накрив її пледом і в якомусь пориві нахилився, щоб поцілувати в чоло. Так робила моя мама. Вона укривала мене і цілувала, ледь доторкаючись губами. Від цього поцілунку я повністю розслаблявся і засинав. І мені хотілося зробити те саме.

Я зупинився в міліметрі від її шкіри і застиг. Ні, не потрібно, вона може прокинутися. Я зітхнув і сів у крісло.

Чому вона робить це? Чому, коли обставини дозволяють їй бути вільною, пробачити всіх навколо та насамперед себе, коли нарешті минуле забирає з собою всі примари, вона продовжує карати себе й почуватися винною, шукає приводи для того, щоб притягнути в своє життя нові виклики до боротьби й самопожертви? Їй ніби наказано жертвувати своїм щастям і життям заради інших, та чи робить це щасливими їх? Чому б їй не подивитися навкруги, не посміхнутися та не відчути внутрішню красу навколишнього світу. Чи здатна вона любити? Чи можливо це взагалі, якщо ти ніколи не отримував любові?

Моя холостяцька квартира розрахована на одну людину. Або на те, що люди сплять разом. А для цієї жінки найвища насолода — спати одній.

Я переодягнувся в домашній одяг, влаштувався в кріслі зручніше і знову взявся за щоденник.

Щоденник. В очікуванні дива

Я гладив її живіт, і з подивом розумів, що маленькі до­лоньки намагаються зустрітися з моїми, подолати пе­репону, яка розділяє нас. Як це можливо? Коли хтось живе всередині тебе? Коли ти стаєш чиїмось будинком? Коли маленька істота виросте настільки, що буде готова полишити один світ і вийти з широко розплющеними очима в світ невідомості.

— Залишилося недовго, — говорив я.

— Я так боюся, — відповідала Оля.

— Сотні тисяч жінок народили просто сьогодні, — відповідав я. — Все буде добре.

— Пам’ятаєш, коли на ультразвуковому дослідженні лікар вже бачив, хто у нас буде, хлопчик чи дівчинка, — я тоді сказала, щоб він не говорив. А зараз я так боюся цієї невизначеності, просто хочу, щоб усе було зрозуміло заздалегідь. Я так боюся цього очікування. Якщо у нас буде хлопчик, то як ми його назвемо?

— Мені здається, у нас буде