Лише секунда - Олексій Геращенко

— Дівчинка, — повторила Оля й поклала руку на свій живіт. — Якщо дівчинка, то я хотіла б назвати її Мариною.

Я здригнувся від знайомого імені та згадав розповіді милої дівчини, з якою ми перетнулися в часі і просторі, і з якою я, на власне здивування, відчував себе єдиним цілим, хоча і відганяв від себе ці думки геть, не знаючи, що з ними робити.

— Марина, — повторив я і подивився на Олю.

Вона мрійливо дивилася за вікно.

— Марина — це морська, — сказала вона. — То тиха, то бешкетна, завжди глибока, завжди красива, того ж кольору, що й небо. Марина.

— Марина, — повторив я, закрив очі і побачив, як хвиля накочується на берег, перекидає дрібну рінь, піниться і повертається назад у море.

— А якщо у нас буде син? — запитала Оля.

Я поклав руку на її живіт, але цього разу не отримав жодної відповіді. Нахилився і приклав вухо. Той, хто був усередині, злякано принишк.

— Марино, — тихенько прошепотів я і поцілував пружну натягнуту шкіру живота. — Це тато.

Я уявив, як маленьке дитинча всередині розсміялося, коли до нього, відбившись об стінки його печери, дістався мій голос.

Я знову заплющив очі і опинився на морі. Так, чого ж тут не вистачає? Додамо морського запаху, свіжого вітру, густого медового повітря, м’якої хвої сосен, про­низливих криків чайок. Я подивився на далеку лінію горизонту і задоволено кивнув сам собі. Тепер усе гаразд. Несподівано мій погляд зустрів елемент, який я тут не створював. Десь на горизонті крихітною іграшковою плям­­кою виник кораблик. Він пропливав далеко від мого берега і доповнював мою ідеальну картинку, роблячи її ще кращою, але позбавляючи спокою. Тепер мені хотілося бути там, на кораблі, розглядаючи через підзорну трубу безкрайні морські простори, обмацувати поглядом ске­лястий, порослий соснами берег і раптом зустріти на ньому людину, чоловіка, який самотньо стоїть босоніж на ріні і роздивляється, як хвилі підкочуються до його ніг. Він раптом підведе голову, здивується і зрадіє чомусь, а потім я збагну, що на чистій поверхні води немає нічого, крім мого корабля. І це мені посміхається і махає рукою той чоловік на березі. І цей хтось — я сам. Але не можна бути в двох місцях одночасно, а без цього моя картина вже не така ідеальна. Гостра рінь болюче вдавилася в шкіру.

— Андрію, — покликав мене голос Олі. — Не тисни так сильно.

Я відкрив очі, відірвався від її живота і розтер те місце на нозі, в яке врізався камінь.

— Ще чотири тижні, може, п’ять — ще трохи. А потім все зміниться.

— Нас буде троє.

***

— Дуже хочу відвезти тебе в одне місце, але це так далеко звідси. Там колись жила моя бабуся, і це шматочок мого дитинства.

— Поїдемо, — відповів я.

— Тільки чур я за кермом, — сказала Оля.

Я з сумнівом подивився на її величезний живіт.

— Упевнена? — примружившись, запитав я.

— Якщо втомлюся — поміняємося, — недбало махнула вона рукою.

Ми виїхали за вказівниками в північному напрямку і помчали в те місце, яке мало стати для мене сюрпризом.

— Якщо хочеш, можеш заплющити очі, — посміхнулася Оля. — Я скажу, коли відкривати.

Я витягнувся у кріслі пасажира, поклав голову на подушку і під монотонні звуки дороги занурився в напівсон.

Ми їхали довго, швидкість знизилася, траса змінилася шумом і ямами польової дороги, але мені сподобалася наша гра, і я не стежив за дорогою, насолоджуючись своїм ліниво-розслабленим станом. Асфальт під колесами закінчився, і, переїхавши через кілька пагорбів, машина зупинилася.

— Розплющуй очі! — скомандувала Оля — і я розплющив їх та витягнув руки догори, розминаючи затерплі м’язи.

— Ох ти! — вирвалось у мене. — Яка краса!

Переді мною тихо пливла невелика річечка, зелені па­горби спускалися прямо до неї, сонячні зайчики, від­биваючись від поверхні води, грали на лобовому склі автомобіля, старий дірявий човник стояв, заповнений водою. Вода неспішно перебирала гілки і листя дерев, що схилилися до річки. У цьому місці відчувався дивовижний спокій.

— А що це за річка?

— Потім розповім тобі про неї, для мене ця річка — найкрасивіша на світі.

Ми вийшли з машини і розташувалися для пікніка на рівному місці за метр від води.

— Геть як у дитинстві, — зітхнула Оля, озираючись на білі хатки з городами біля них. — Добре, що тут майже нічого не змінюється.

Вона лежала на боці поруч зі мною із примруженими очима, а я лоскотав її губи травинкою.

Раптом Оля схопилася за низ живота — і на її обличчі з’явилася гримаса болю.

— Мені здається, щось починається, — прошепотіла перелякано.

— Напевно, хибні перейми, як лікар казав, — спробував заспокоїти її і себе. — Ще майже чотири тижні.

— Так, напевно, — невпевнено погодилася Оля.

— Не хочеться їхати зараз, — зітхнув я. — Скоро сонце почне сідати, забарвиться у бордові тони. В повітрі з’явиться прохолода...

— Гаразд, посидимо ще трохи, — погодилася вона.

Я умиротворено посміхався і міркував про те, як гор­до буду повідомляти всім, що став батьком. Як це? Я завжди був сином і онуком, наймолодшим, а отже — най­перспективнішим. А тепер я стану справжнім чоловіком, який тримає в своїх руках беззахисну крихітку і всім дає зрозуміти, що це його сім’я і його життя.

— Хочу пройтися трохи, — сказав я і побрів порослим травою берегом річки.

Ще якийсь місяць — і я стану батьком. Я нахилився до води і витягнув руку, тримаючи її паралельно до дзеркальної поверхні. Сонячні промені пестили шкіру як зверху, так і знизу, відбиваючись від поверхні води. Скоро у світі побільшає на одну маленьку людинку, і вона буде меншою, ніж моя рука.

— Моє малятко, — прошепотів я і згадав наші спільні походи до лікаря, який проводив своїм приладом по животу і нахиляв у бік голову, вдивляючись у деталі на моніторі комп’ютера.

— Здається, у вас буде... — починав говорити він, але Оля переривала:

— Не хочу знати заздалегідь — хлопчик чи дівчинка, нехай буде, хто буде, не хочу передчасно заглядати в майбутнє.

Лікар відвертався і з усмішкою дивився на мене. Я по­смі­хався у відповідь і ніби байдуже знизував плечима, не­на­че