Лише секунда - Олексій Геращенко

з широким блискучим чорним поясом, вище до смужки живота між спідницею і блакитним светриком, який повторював контури тіла, потім ще вище — до правильних акуратних, чітко окреслених грудей з сосками, які випинались навіть через светр, до довгої красивої шиї, м’яких вуст, великих очей із затуманеним поглядом і косого чубчика, який спадав на гладеньке чоло. Із цим рухом догори їхні погляди обпалювали її все сильніше.

Вона побачила вільний стілець і сіла на нього.

Хвилин за десять усміхнений чоловік у чорному костюмі з’явився на сцені, піднімаючи вгору руки.

— Вітаю Вас, брати і сестри, — сказав він, починаючи проповідь.

Спершу він м’яко й розсудливо розмірковував про те, як важливо, що всі присутні опинилися тут, що їх сюди привів Бог і що їм, а не іншим, судилося докопатися до найважливіших істин буття, і в цьому є великий знак.

Аудиторія задоволено кивала, час від часу вигукуючи: «Амінь».

Проповідник взяв паузу, дочекався цілковитої тиші, зробив загадковий вираз обличчя і повільно гуркотливо вимовив, переможно охоплюючи поглядом зал:

— Якщо є хто-небудь тут, за ким немає гріха, то нехай підніметься.

Переможно похитуючи головою, він оглянув своїх слухачів, які втупилися в підлогу. Раптом здивування позначилося на його обличчі. Його погляд зустрівся з Елеонорою, яка підвелася. Він зніяковів, очікуючи, що ця мана зникне, а молода, зухвало одягнена дівчина просто вийде з зали, зрозумівши, що її шлях до Бога ще не почався. Натомість вона впевнено дивилася на нього, ніби запитуючи: «Так, це я, і що ж ви хочете сказати мені?»

— Брати і сестри, одна людина, присутня тут із нами, вважає, що вона безгрішна, — глузливо промовив про­повідник, докірливо похитуючи головою.

Глухий грізний гомін прокотився залою. Люди обер­талися і дивилися на Елеонору. Проповідник впевненим кроком попрямував до неї, взяв за руку і повів на сцену. Коли вони стояли поруч, він вказав на зображення розі­п’ятого Ісуса Христа, потім перевів руку, спрямувавши її на Елеонору, опустив униз пальці, приковуючи увагу публіки до струнких ніг у колготках, і продовжив:

— Він був безгрішний, — він знову вказував на зо­браження. — І вона?

Проповідник закрив обличчя рукою, ніби прикриваючи його від ганьби. Почувся гомін докору. Люди шипіли і погрожували дівчині кулаками, невдоволено пере­шіптувалися і щось вигукували на її адресу.

Проповідник підняв руку вгору — і голоси стихли.

— Будьмо милосердні, брати і сестри! Йди, блудна вівце Господа нашого Ісуса. Молися про прощення гріхів своїх. І ми помолимося за тебе. Йди. Щоб прийти, коли будеш готова визнати гріхи свої. Його двері завжди відкриті для тебе. Йди.

Вона йшла поміж цих людей. Вони були щасливі. Вони раділи тому, як низько вона впала. Наскільки вищими за неї були вони. Вона йшла і дивилася в очі сидячих людей. І останнє, що прозвучало їй в спину:

— Сучка.

***

Еля подивилася на мене і промовила:

— Спасибі.

— За що?

— За чай, за те, що слухав, — вона позіхнула і заплющила очі. — Мені час іти.

Я кивнув головою.

— Ти весь час мовчиш, — сказала вона. — Розкажи мені щось. Можна я приляжу, зовсім ненадовго?

Вона вказала на застелений покривалом диван.

— Так, звісно, — погодився я. — А я що-небудь розповім.

Еля прилягла і витягнула свої стрункі довгі ноги.

— Ти дуже гарна.

Вона невдоволено зморщила ніс у відповідь на ці слова і прикрила очі:

— Розповідай.

— А що ти хотіла б послухати?

— Коли я була маленька, в мами не вистачало часу, щоб почитати мені казки. Вона лише зрідка це робила, та й то думала, що мені нецікаво. Але ж як я їх любила насправді!

— Добре, — відповів я.

Історія про принца і принцесу

У наш час справжніх принців і принцес уже майже не залишилося. І всі вони не мають справжньої влади. Ті принци та принцеси, що є, зазвичай добре відомі. За ними стежать, їх показують по телевізору, і всі радіють тому, що вони насправді нічим не відрізняються від звичайних людей. Ніби грають роль в спектаклі, який триває без антракту. І жодні інші ролі не пасуватимуть їм так само добре, як ця.

Здавалося б, вони всі десь далеко: в Англії, Голландії, Монако й Іспанії, але, виявляється, і в Києві жили принц і принцеса. Проте, на відміну від усіх відомих принців і принцес, про них ніхто нічого не знав.

Колись давно в Криму на рівному плато гори Мангуп розкинулося велике місто — столиця стародавнього могутнього князівства Готії. Ніхто точно не знає, що з ним трапилося і ким воно було розгромлене. Хтось каже, що орди гунів, стираючи все на своєму шляху, не помилували й Готії. Хтось каже, що то хозарські племена захопили і зруйнували його. Історій багато, але відомо, що старий князь, оголюючи свій меч, готуючись вступити в сутичку із загарбниками, що обступили його палац, востаннє в житті пригорнув до своїх грудей однорічного сина і поцілував його в чоло, прагнучи передати тим дотиком свої силу і мудрість. Він поклав малюка на руки дружині — княгині Готії, змахнув сльозу з її щоки і вимовив:

— Поспішайте, ми повинні зберегти наш княжий рід.

Він запалив смолоскип, віддав його княгині, і вона із сином на руках зникла за потайними дверима, що вели через підземний хід до невідомого виходу з міста. А князь вирушив на останній в своєму житті поєдинок.

Княгиня з малюком йшла важким скелястим шляхом. Не раз вона падала, розбиваючи в кров руки і ноги, доки вкрай знесилена дісталася до молодого соснового лісу, де впала на м’який мох, притискаючи до грудей і омиваючи сльозами своє дитя.

Князівство Готія було розгромлено вщент. Ті, хто лишився живим, пристосувалися до нових владик, поступово забуваючи про минуле. Лише невеличка група людей зберігала вірність княгині, супроводжуючи і допомагаючи їй. Малюк виріс у розумного, сміливого, прекрасного юнака. Він знав, що він князь, у якого немає князівства і немає підданих. Утім, він їх і не потребував. Головне, що він відчував себе князем і поводився як князь, мудрий і шляхетний. Так із покоління в покоління передавалися титул, корона і заповіт бути людиною, яка робить світ чистішим й кращим.

Князівська родина не знала злиднів, адже на смертному одрі з вуст у вуста передавався великий секрет про скарби родини, заховані в кримських горах. Одначе кожен знав, що в праві скористатися