Лише секунда - Олексій Геращенко

Голоси на землі віддалялися, і це додавало сил. Аж раптом суха гілка під ногою тріснула, Еля втратила рівно­вагу, сплеснула руками, намагаючись вхопитися за іншу гілку, але та була затонкою і лише трохи сповільнила рух, а потім вислизнула з рук.

Дівчина летіла вниз і бачила крізь гілки, що хиталися, прощаючись із нею, сіре небо.

«Усе!» — це слово виникло в її голові в момент уда­ру об землю. Так, усе закінчилося. Прийшов біль, найстрашніший і найрізкіший біль у світі. Спалахнуло світло, найяскравіше сліпуче світло. І згасло.

Вона не знала, що відбулося потім. Здавалося, що в якомусь іншому житті вона підняла свої важкі повіки і відкрила очі. Голова була чиста від спогадів, а думки насилу пробивалися крізь стіни порожнечі.

Білу стелю розрізала навпіл довга тріщина, а затхле повітря сповнювали незнайомі запахи. Страшенно хотілося пити.

Еля покрутила шиєю і зрозуміла, що лежить. Спробувала сісти, але не змогла. Зусилля відгукнулося болем, який пронизав усе тіло і зупинився в спині.

— Ну що, прокинулася? — почула низький жіночий голос.

Із зусиллями, тамуючи біль, Елеонора повернула го­лову. Зображення тремтіло і розпливалося, доки вона не зібрала його зусиллям волі в одну картинку. На сусідньому ліжку лежала немолода повна жінка із загіпсованою но­гою.

— Наркоз відходить, — продовжувала жінка. — Як почне боліти — кричи голосніше, клич лікарів.

— Що зі мною? — перелякано спитала Елеонора.

— Перелом хребта, — байдуже повідомила жінка. — Молися, щоб зрісся правильно. Молода ж іще.

Еля заплющила очі. Звідкись із глибин пам’яті поверталися спогади. Хотілося відбитися від них і заснути знову, але вони знаходили щілинки, обходили стіни і поверталися до неї, змушуючи корчитися від душевного болю, що мучив набагато більше, ніж фізичний.

Одного дня зі школи прийшла класна керівниця. Найімовірніше, аби витримати якісь формальності. Вона виголосила якусь заздалегідь заготовлену промову, залишила пакет із фруктами і пішла.

«Я ніколи не зможу ходити», — дзвеніло в Елеонори в голові, і слова вчительки здавалися такими непотрібними і зайвими.

Приходив міліціонер у формі, щось розповідав їй, а потім вона механічно підписала якийсь папір, чим викликала його радість. І після цього він швидко пішов.

Мама приходила щодня. Сідала поруч і тримала за руку. Коли на вулиці йшов дощ, він стукав краплями по металевому підвіконню. Мамина рука і дощ на вулиці. Хотілося, щоб нічого не змінювалося в цій картині. Та дощ закінчувався, а мама йшла, і все ставало іншим.

Одного дня Еля зрозуміла, що може дійти до туалету сама. Не ходити під себе в це бридке судно, а дійти до туалету. Вона повзла по стіні, а по щоках котилися сльози болю і щастя. Ноги з ослаблими м’язами зрадницьки тремтіли, але вона знала, що зможе.

Вона пропустила в школі понад півроку і мала зали­шитись на другий рік у тому ж класі. Новий навчальний рік зустріла в новій школі.

Іноді бачила своїх однокласників на вулиці, але вони або дивилися в інший бік, або робили вигляд, що не бачать її, або говорили: «Привіт», — і прискорювали крок.

Їй було байдуже. Вона дивилася крізь них і йшла далі. Іноді шукала у собі ненависть до тих, хто спричинив їй стільки болю. Натомість знаходила байдужість.

Вони з мамою стали ближчими. Разом із батьком їх дім покинули напруга, страх і розчарування у долі. Вони з мамою сиділи поруч і чекали, коли настане новий день їхнього життя.

Новий день одного разу приніс новий біль. Мати висихала і скаржилася на болі. Швидко старішала і втрачала вагу. Та робила це так тихо і непомітно, що все це здавалося не таким уже й важливим.

Це був рак. Він пустив своє коріння глибоко і вже з незримого супутника перетворювався на володаря. «За що, Господи?» — якось сказала мама, але потім застигла, зітхнула, ніби вибачаючись, і нахилила голову.

Потрібні були гроші. На ліки і на хіміотерапію, на те, щоби жити, незважаючи ні на що. Грошей не було. Вони продали все, що могли продати, але грошей вистачало лише на найближчі кілька тижнів.

Тож коли Елеонорі виповнилося шістнадцять, а до закінчення дев’ятого класу залишалося ще два місяці, вона зібрала сумку з речами і поїхала до Києва. Вона пам’ятала, як її батько частенько буркотів, що Київ забрав усі гроші і живе у розкоші. Їм потрібні були гроші, і вона приїхала по них. На виході з вокзалу стояли жінки і пропонували квартири й кімнати в оренду. Вона дізналася ціни і похитала головою. Цього вона не могла собі дозволити. Ночувала на вокзалі, клала голову на сумку з речами. Вранці прослизала в туалет і намагалася хоч якось привести себе до ладу. А вдень бродила містом і заходила в різні двері, запитуючи, чи не хочуть її взяти на роботу. Над нею сміялися і викидали геть. Вечорами вона сиділа біля Володимирського собору і слухала затихання міського гомону. А коли ставало темно і холодно, плелася до вокзалу.

Загалом їй щастило, адже міліція, ганяючи бездомних і повій, обходила її стороною. Та якось до неї підійшла дівчина з яскраво нафарбованими губами і з ходу заявила:

— Слухай ти, красаво, я тебе тут примітила, ти хто така?

Не дочекавшись відповіді, дівчина продовжила:

— Це моя територія, тож знай: якщо ти мені клієнтуру збиваєш, то дивися, порву на клапті. Мене Катериною звати. Тебе як?

— Елеонора.

Катерина голосно розсміялася:

— Судячи з імені, точно конкурентка. Пам’ятай, що я стежу за тобою.

— А в чому ми можемо конкурувати? — запитала Еля.

— У сексі за гроші, — відповіла Катерина, скривилася, погрозила маленьким кулачком Елеонорі, розвернулася, клацнула підборами об бетонну плитку та пішла.

Минуло ще два дні, протягом яких Елеонора читала оголошення на стовпах, дзвонила, заходила і всюди зустрічала недовірливе здивування, стиснуті у докорі губи і відповіді: «Ні!»

Вона зателефонувала мамі. Та мовчала в слухавку, але в цьому мовчанні неможливо було не прочитати: «Гроші скінчилися».

Грошей більше немає. Елеонора прийшла до Катерини, єдиної людини, чиє ім’я вона знала в цьому місті. Та стояла на своїй звичайній точці неподалік від вокзалу, прогулюючись і заглядаючи у вікна машин, які збиралися від’їжджати.

— Мені потрібні гроші, — твердо сказала Елеонора.

— І..? — здивовано і з запитанням вимовила Катерина, упираючись долонями в стегна.

— Мені. Потрібні. Гроші, — вимовила ті ж три слова Елеонора.

— Скільки?

— П’ятсот доларів.

Катерина присвиснув і оцінююче оглянула Елеонору.