Лише секунда - Олексій Геращенко

А сам тієї миті намагався прочитати на обличчі лікаря правильну відповідь. Хлопчик? Він так посміхається, тому що побачив, що там хлопчик? Чи дівчинка? А кого б я хотів? Виховати сина, посадити дерево, побудувати будинок. Стандартна життєва програма, від якої не так просто кардинально відійти.

Моя долоня опускалася вниз, і її розділяли з поверхнею води лічені міліметри. А хто буде хрещеним батьком? Потрібно запросити когось зі старих друзів із гуртожитку. Серж, пустотливий друг минулого, а тепер ґрунтовний серйозний чоловік, цілком підійде на цю почесну роль. Хо­лодна вода змусила різко відсмикнути долоню і стиснути її в кулак.

Одного разу я прокинувся і чітко зрозумів, що в мене буде донька. Не знаю, звідки ця впевненість прийшла. Просто іноді на диво точно розумієш, що буде далі. І коли це щось справді відбувається, то не відчуваєш ані краплини подиву, не знаходиш нічого надприродного в тому, що речі склалися саме так, як мали скластися. Хоча іноді я починав сумніватися в тих пророчих спалахах. Може, в тих випадках, коли вони не працювали, я просто забував про свої прогнози, штучно створюючи цей ореол безпомилковості.

Знову розправив долоню, і вже готовий до зустрічі з поверхнею води, опустив її.

Я підвівся на ноги, зірвав травинку і попрямував назад, жуючи соковите стебло. Оля лежала на розстеленій біля води підстилці в якійсь дивній позі на боці. Я пришвидшив крок, перейшов на біг і за кілька секунд нахилився до неї. Її губи були міцно стиснуті, а очі заплющені.

— Що?! — голосно спитав я.

— Я кликала тебе! Скільки можна?! — задихаючись від болю, вимовила вона. — Мені так погано, потрібно терміново в лікарню.

— Так-так, зараз, — сказав я, намагаючись збагнути, як це краще зробити. — Давай я підніму тебе.

Я незграбно спробував узяти її на руки, але на нерівній поверхні це не вдавалося.

— Стривай, так тільки гірше, — сердито сказала Оля.

З її обличчя я бачив, що їй зараз дуже важко й боляче. Вона насилу, спираючись на мою руку і, підтримуючи знизу живіт, встала на ноги. Ми повільно рушили до машини.

— Потерпи трохи, — шепотів я. — Зараз поїдемо в лікарню і подивимося. Усе буде добре.

Незважаючи на теплий день, її рука здавалася мені справжньою крижиною. Ми робили два кроки, потім Оля здригалася або шумно вдихала повітря — і ми зупинялися. Тих сто метрів до машини ми йшли, напевно, хвилин двадцять, а мені здалося, що ще довше. Я посадив Олю на заднє сидіння і тремтячими пальцями повернув ключ у замку запалювання.

Курний хвіст стелився ґрунтовою дорогою за машиною, автомобіль час від часу наїжджав на купини і недоречно підстрибував, незважаючи на всі мої спроби вести якомога м’якше і рівніше. Оля підскакувала на задньому сидінні і охала, змушуючи мене повторювати: «Трохи потерпи, моє сонечко».

— Подзвони Дмитру Анатолійовичу, — попросила Оля.

Я знайшов у телефоні номер лікаря, який її обстежував, і набрав його.

— Вітаю, Дмитре Анатолійовичу, — швидко сказав я у від­повідь на його розлоге: «Алло». — Олі погано, сильно тягне в животі, куди нам краще їхати? Ми сьогодні виїхали далеко від дому, десь за Черніговом зараз, були на річці, загалом це неважливо, але тепер повертатися години зо дві.

Кілька наступних секунд я чув лише сопіння, а потім лікар відповів:

— Андрію, я зараз не в Києві, вишлю вам за кілька хви­лин телефон лікаря, набирайте і їдьте до нього. Я трохи згодом під’їду.

Ми нарешті дісталися траси — і я зміг прискоритися. Мій телефон задеренчав, сповіщаючи про нове повідомлення. Я набрав вказаний номер.

— Приїжджайте, — коротко сказав співрозмовник і назвав адресу пологового будинку.

Оля періодично заспокоювалася, але приблизно кожні п’ять хвилин нові болісні судоми проходили її тілом.

Мені потрібно було їхати повільно, щоб не турбувати її, і швидко, щоб дістатися лікарні якнайшвидше. Я ви­брав другу можливість. І поїхав швидко, як міг. Занадто швидко.

***

Я відірвався від щоденника і здригнувся від неспо­діванки. Я вже так звик до самотності, що, побачивши Елю, яка мирно сопіла і усміхалася уві сні, ледь не закричав від переляку. Я глянув на щоденник, заплющив очі і стиснув кулаки. Здавлював їх доти, доки не минув біль. Але я знав: відволікаючись на нього, я позбавляв себе іншого, нестерпного болю. Від того, що мало бути написано далі.

Я дивився на щоденник і боявся перегорнути сторінку. Прочитати про той момент, який показав мені всю мою ницість і нікчемність. Те, що я не можу нічого вдіяти. Адже я вважав себе особливим. Обраним. Вірив, що у най­складніші моменти все складеться так, як потрібно.

Я пам’ятав спітніле чоло Дмитра Анатолійовича, який, дивлячись в підлогу, просить мене зайти в кабінет. Я все це пам’ятав. І, напевно, вся суть цього щоденника була там. І я мав прочитати про це, пережити ще раз те, після чого перестав жити, перестав бути собою.

Я заплющив очі.

— Кажуть, не треба купувати речі наперед, — сказала Оля.

— Нічого, — я махнув рукою. — Потім буде така кло­потнеча, часу взагалі не знайдеш. У них це ліжечко одне, і воно таке суперське, таке чудове. Не купимо зараз — потім точно не знайдемо такого ж і будемо шкодувати.

Я знову розплющив очі. Сльози набиралися, але ніяк не могли пролитися назовні. Здається, я раніше виплакав їх усі. Вони просто закінчилися. Я навчився плакати без сліз. Без змін на обличчі. Мовчки, тихо і непомітно.

Крапля вологи впала на куточок сторінки, і я не відразу зміг зрозуміти, звідки вона. Сльози котилися моїми щоками і падали вниз.

Я перегорнув сторінку і заплющив очі. Витер долонею обличчя і зробив глибокий вдих. Подивився вниз.

І здригнувся. Сторінка була порожньою. Невже це кінець? Я погортав щоденник і зрозумів, що перед цією сторінкою — вже прочитана мною частина, а далі — продовження.

Закривши щоденник, я подивився на свої руки. Вони тремтіли від напруги. Думки були наповнені піском, свідомість не бажала сприймати дійсність. Я заплющив очі і спробував улаштуватися на кріслі у позі зародка.

***

Я йшов африканською саваною, і леви грізно гарчали в мій бік. Попереду з’явилося маленьке селище з солом’яними хижами. Я попрямував до нього, а леви залишилися позаду. Я не знав, в якій саме хижі живе мій знайомий, якого я підвів у битві з