Лише секунда - Олексій Геращенко

іншим племенем, тому мусив зазирати в кожну. Старі й діти, чоловіки і жінки витріщалися, посміхалися, прикриваючи долонями роти, а потім втрачали до мене інтерес і поверталися до своїх звичних справ. Я не знав, як їм краще пояснити прикмети того, кого шукаю, тож намагався жестами зобразити русалок на обличчі. А вони лише повторювали мої жести і реготали у відповідь.

— Дикуни! — сердився я й переходив до іншої хижі.

Нарешті в одному з жител я побачив його. Він сидів на землі в оточенні дітей, граючись із ними в якусь нехитру гру. Вони безтурботно реготали, передаючи одне одному різнокольорові камінці.

— Андре! — радісно закричав він, побачивши мене.

— Андре! — підхопили за ним діти, посхоплювалися зі своїх місць і повисли на моїх руках і ногах.

— Я радий, що ти живий, — сказав я.

Він махнув рукою, показуючи, що це не важливо, і підвівся.

— Я сьогодні в інших трусах, — гордо сказав я, показуючи на свої чорні плавки, і продовжив. — Прийшов, щоб вибачитися, що підвів вас. Як закінчилася битва?

— Ми вирішили скасувати її. Вороги погодилися, що нечесно проводити її без тебе. А тепер усе гаразд, тож я зберу людей, і ми сьогодні ж проведемо бій.

Він підійшов ближче, і я побачив, що він дивиться на мене одним оком. Друге я вибив списом, і від нього щокою, перетинаючи найбільшу русалку, тягнувся товстий шрам. Він посміхнувся своїм єдиним оком і поплескав мене по плечу.

— Скажи мені своє ім’я, — попросив я його.

— У мене немає імені, — знизав плечима він. — Не хочу себе прив’язувати до нього.

— Я ніколи не знав людини без імені.

— Тоді називай мене Людина-без-імені, — знову знизав він плечима.

— Людино-без-імені, я не хочу цієї битви і не піду з вами. Я вибив тобі око і прийшов за своїм покаранням. А тепер, напевно, мене чекає ще й покарання за дезертирство.

Русалки опустили голови і заплакали.

— Око — це дурниця. Без ока я не став іншим. Однак за те, що ти позбавляєш нас перемоги, звісно, ти маєш бути покараний. Це твій вибір, але ти будеш покараний. Ходімо.

Ми вийшли з хатини і пішли курною стежкою через село. Звідусіль виходили люди і на знак привітання здіймали списи, але мій супутник понуро хитав головою з боку в бік — і вони замовкали. Ми підійшли до стійла з козами.

— Наш шлях може бути довгим, тому я повинен залишити їжу своєму селищу, — сказав Людина-без-імені.

Він увійшов за загорожу і вивів одну з кіз, яка жалібно мекала і слухняно йшла за ним. Людина-без-імені став перед козою навколішки, обняв її і почав просити вибачення. Він говорив із нею, дивлячись їй прямо в очі, і по його щоках текли сльози. Різкий свист кинджала розітнув повітря — і червоні цівки крові закрапали на курну землю. Досягаючи її поверхні, вони усмоктувалися пилом, залишаючи лише ледве помітні бурі плямки. Коза впала замертво, а Людина-без-імені ніжно погладив її і голосно скрикнув, сповіщаючи своє плем’я.

— Ходімо, — сказав він мені, витираючи сльози. — Вони заберуть її.

Ми вийшли за межі села і пішли босоніж по гарячій сухій траві. Леви грізно гарчали нам услід, але не нава­жувалися напасти.

Ми йшли довго, але я не відчував ані втоми, ані страху. Згодом трава порідшала, а потім почалася справжня піщана пустеля. Ми перетинали бархани, змінювали напрямок, обходили дюни і заходили все глибше і глибше. Вітер засипав наші сліди, і я розумів, що сам не знайду шляху назад.

— Уже близько, Андре, — підбадьорював мене Людина-без-імені.

Я мовчки кивав і крокував далі. Нарешті ми побачили попереду крапку, яка виділялася на тлі жовто-сірої пустелі, і мій попутник радісно вказав мені на неї. Ми підходили все ближче, крапка перетворилася на овал, розплилася у безформну фігуру, а потім набула обрисів людської постаті. Наблизившись, я побачив, що це дівчина в легкій білій сорочці. Ми зупинились від неї за десяток метрів. Вона витягнула руку до нас і посміхнулася, схиливши голову.

— Привіт, — сказала вона м’яким низьким голосом.

Її смагляві стрункі ноги ніщо не прикривало, верхні ґудзики легкої повітряної сорочки були розстебнуті, а довге, чорне, як смола, кучеряве волосся майоріло під легкими потоками пустельного вітру. Вона була красива. Чудово гарна і сексуальна. Мені хотілося підійти і про­вести пальцем по її пухких губах, погладити волосся, доторкнутися до шиї і повільно провести долоню вниз до того місця, де прозорий ґудзик тримає її сорочку. Я відчув легкий поштовх в спину і озирнувся.

— Іди до неї, — сказав Людина-без-імені. — Це твоє покарання.

Він розвернувся і пішов у зворотний бік. Якийсь час я стежив за ним поглядом, спостерігав, як він пере­творюється на безформну фігуру, овал і крапку. А потім я повернувся до неї.

— Привіт! — сказав я.

Вона повернула голову вбік, і я мимоволі замилувався її довгою тонкою шиєю. Посидівши кілька секунд у такому положенні, вона розвернулася до мене і мовила:

— Привіт!

Я здригнувся від її голосу, тому що він здався мені знайомим. Якісь нотки, інтонації. Я раптом уявив, що якби мене з нею поміняти місцями, і це я сидів би на землі, перекочуючи гарячі піщинки по своїх тонких довгих ногах, тримаючись пальцями іншої руки за пасмо довгого кучерявого волосся, то вимовив би це вітання саме так, як вона.

— Як тебе звати? — запитав я.

Порив вітру приглушив мій голос і забрав мої слова. Він грайливо заліз під її сорочку, спробував стягнути її, але не зміг, а лише трохи оголив верх однієї з грудей. Вітер понісся далі, а вона залишилася сидіти в тій самій позі, не поправляючи одягу. Я подумав, що вона не розчула моє питання, і хотів було повторити його, але вона, майже не розтуляючи губ, тихо промовила:

— Андрій.

Неможливо було зрозуміти, питання це чи звертання до мене.

— Нарешті ти прийшов, — тихо продовжила вона і поманила до себе рукою.

— Ти довго чекала на мене? — запитав я.

— Довго? — вона знизала плечима. — Хтось живе день, і здається, що цього мало, але все відносно і, отже, так мало бути. Адже наше життя — лише секунда на годиннику Бога.

Я здригнувся, стиснув зуби і з ненавистю подивився на неї.

— Навіщо я тут?! — закричав я.