Лише секунда - Олексій Геращенко

навіть не кричала. Її поклали на чиїсь чоловічі коліна і притиснули з силою до них. Лише коли двигун заревів і машина, вискнувши, рушила з місця, дівчина закричала. Одразу важкий кулак із силою опустився на її голову. А потім щось обвило її, а навколо шиї затягнулася петля. Вона відчула себе так, ніби водою потрапила під воду. Десь далеко її-не-її рука спробувала звільнити обличчя від цієї страшної маски, але натрапила на ковзку перешкоду.

«Вони надягли мені на голову пакет», — подумала Еля. Повітря закінчувався, легені були готові вибухнути і розплескатися.

«Я зараз помру», — злякалася вона.

«Помру», — подумала ще раз, але було вже не так страшно.

«Уже», — подумала вона і провалилася. Сила тяжіння зникла, вона летіла слабко освітленим тунелем так швидко, що не могла розібрати нічого навколо. Раптом світло згасло, тунель сповнила темрява. Холод пронизав її тіло, дівчина розплющила очі.

Перше, що вона побачила, — чоловіча долоня, яка повільно наближалася до її обличчя, стаючи величезною. Рука досягла її щоки — і голова різко метельнулася вбік, а з очей бризнули сльози.

— Прокинулась сучка, — почула вона голос вдалині.

І відчула біль. Тунель зник, з’явилися знайомі відчуття важкості рук і ніг. Біль наростав у міру того, як всі почуття поверталися до неї. Спробувала поворушити пальцями на руках, вони здригнулися і вчепилися в якусь вологу шорстку тканину. Вона розплющила очі. Фіолетові кола на темному тлі пропливали перед нею. Голова розколювалася від болю, і дівчина заплющила очі в надії, що біль стане меншим. «Де я, що сталося?» — питала вона себе — і спо­гади повільно поверталися.

Вона здригнулася і підвела голову. Над нею в напівтемряві схилилися три чоловічі фігури. Еля обвела їх поглядом, упізнавши в них однокласників Володю і Пашу та Пашиного брата Олексія. Усі вони з посмішками спостерігали за нею.

Елеонора спробувала зрозуміти, де перебуває, по­крутивши головою. Вона лежала на купі якихось мішків, набитих камінням. Напівтемряву приміщення розбивало тьмяне світло запилюженої лампочки. Можливо, колись тут і жили люди, але тепер лише тиша і вогкість населяли цей будинок. Звідкись одлунювало монотонне крапання води.

Елеонора спробувала підвестися, але отримала по­штовх — і знову опинилася на мішках.

— То що, дівчинко, — промовив Олексій. — Хочеш, щоб тебе перестали в класі зневажати? Чи хочеш, щоб твоє життя було гірше, ніж у пеклі?

— Я хочу додому, — сказала Елеонора.

— Підеш, підеш додому, — почула вона напружений голос Володі. — Навіть на таксі поїдеш. Одначе спершу зробиш для нас дещо.

— Відпустіть мене, — твердо і спокійно наполягала Елеонора.

— Ага, зараз ти нам зробиш приємно — й одразу відпустимо, — Паша схилився над нею, важко дихаючи.

Важко дихаючи, він потягнувся рукою нею і грубо схопив її за груди.

— Ого, — вимовив він. — Непогано.

Його пальці грубо мацали її, стискалися і послаблювали хватку. Потім він почав розстібати ґудзики на її блузці. Еля не видавала ані звуку, тільки напружилася всім тілом. Пашині пальці спершу акуратно розстібали ґудзик за ґудзиком, але, щойно він відвів комір сорочки і побачив щільно обтягнуті бюстгальтером груди, то зі звірячим гарчанням смикнув поли блузки в різні боки, розриваючи тканину і зриваючи ґудзики.

Цієї миті Елеонора різко змахнула рукою — і її ма­ленький кулачок вдарив Пашу у кадик. Хлопець глухо скрик­нув і перекинувся на бік, хапаючись за шию і ловлячи ротом повітря.

Вона спробувала схопитися на ноги, та цієї ж миті отримала сильний ляпас від Олексія. Хлопець нахилився і підняв якусь склянку із рідиною.

— Дивись, суко, тут соляна кислота, я зараз відкрию її — і пара крапельок впаде на твоє прекрасне личко. Хоча, знаєш, тоді воно вже навряд чи комусь здасться таким.

— Ні, — почула Еля прохальний голос, не відразу розуміючи, що це говорить вона сама.

— То що, будеш ще пручатися?

Вона мовчала і бачила, як його рука повільно відкручує кришку на банці.

— Ні, — знову пролунав десь осторонь її голос, позбавлений усіх фарб.

— Дивись, не жартуй зі мною, — продовжував він, відкидаючи кришку в бік і тримаючи банку просто над її головою.

Цієї миті двері будинку злегка скрипнули, змусивши всіх здригнутися. Банка в руці Олексія на коротку мить нахилилася, він спробував відновити рівновагу, але було вже пізно. Важкі краплини зірвалися вниз і летіли на Елине обличчя, яке вона не могла закрити заламаними за спину руками. Жах застиг в її горлі. Зараз ці краплі пропалять шкіру, пройдуть далі, залишаючи за собою невідновні рани, зараз біль заволодіє всім її тілом, зараз кожен атом тієї істоти, яку батьки назвали дивним іменем Елеонора, здригнеться від нестерпного болю.

Нічого не сталося... Вона розплющила очі в божевільній упевненості, що час розтягнувся, як то буває в моменти найгострішого жаху, і зараз вона побачить застиглі в повітрі краплі. Не побачила нічого, Але не було нічого. Не було болю, і лише вода чи сльози сповзали по щоках.

— От чорт, — вилаявся Олексій, зітхнувши, подивився на банку в руках і виплеснув її вміст убік під ноги Паші.

Той наполохано відскочив, а Олексій зареготав:

— Та це ж вода!

Вони всі троє заходилися реготом. Еля дивилася на ці усміхнені обличчя, на простягнуті в її бік пальці, і її наповнювала ненависть. А коли це почуття заповнило її вщент і вихлюпнулося за край, вона з диким криком схопилася на ноги, з неочікуваною силою відштовхнула Пашу і кинулася до дверей повз отетерілих хлопців.

Важкі двері зі скрипом звільнили їй прохід, куди вона пірнула, коли чіпка рука вже хапала її за плече. Вона бігла старим садом біля покинутого будинку, сподіваючись, що рухається в потрібному напрямку.

А ззаду до неї невпинно наближалося важке чолові­че дихання. Вона підняла погляд і побачила стару яблуню — суху, вже не здатне плодоносити, що самотньо стояла посеред двору, розкинувши в боки скорчені гілки. З останніх сил додала швидкості, добігла до дерева та без роздумів почала дертися на нього, чіпляючись за кору і гілки та піднімаючись усе вище.

— Он вона! — почула крик ззаду, але він додав їй сили рухатися швидше.

— Оце дурепа! Думаєш, ми тебе не зможемо дістати звідти?

— А давайте струсимо її, як яблуко, — запропонував хтось, а інші заіржали у відповідь.

Вони обхопили стовбур і почали розгойдувати, але дівчина відчайдушно продовжувала лізти до самого верху. Ще трохи, ще трішечки, ще