Засвіти - Андрій Хімко
Особливо налякалася Мотря. Добре-бо тямила, з хворобою Домни вона втрачає робітницю в дворі і в хаті. Про те, що на її совісті слабість молодиці, менш за все думала. Хоч в глибині душі, щоправда, і це гнітило. Ні разу ж не пішла на те мочіння, все на годованицю звалила. Боялася вона і чоловіка, що, очевидно, помітив її «панування» в дворі і натякнув про нього.
Тож тепер весь час поралася коло хворої, міняла рушника на лобі, кропила свяченою водою, прикликала цілебників-знахарів, турбувалася. Хоч і як їй хотілося побути цю ніч з чоловіком, та той раптом чомусь сам наказав бути коло хворої і лише під ранок розбудив і послав до слабої Софійку.
— Випийте сирівчику, тіточко,— благала мала хвору, зіваючи.— Випийте — і, може, все пройде.
Недужа дивилася широко відкритими очима на дівчину і ніби не пізнавала її:
— Води-и! Во-дич-ки-и!..
— Та ж нащо водичка, тітуню?.. Ось сирівець же! — аж плакати хотілося дівчині.— Випийте, може ж, вам і полегшає?..
За цей час, що Домна жила в них, вони непомітно здружилися, властиво, дружньо ставилася весь час до малої Домна, а та поволі відповідала тітці тим же. І ось ця тітка, у всьому захист і від матері, і від Івана чи Сабрі, тепер лежала зовсім немічною і не взнавала її, Софійки.
— Сину мій любий, дитино моя! Івасику! — видушувала з себе хвора, і дівчина, почувши оте, спершу неймовірно налякалася, не вірячи тому, що чула, та, трохи оговтавшись, побігла навшпиньки до Івана, але не розбудила його, хоч наважувалася кілька разів, і так же навшпиньки повернулася до хворої. Чомусь хотілося ще раз пересвідчитися у почутому. Їй пригадалося сказане Івасем, що він не син материн і не братик їй, що він...
Хвора важко і часто дихала, але більше не говорила, і Софійка не знала, як бути. Догадка ширилася в ній, тішила й лякала, і вона то присідала коло хворої, то схоплювалася, не знаючи, куди подітися з своїм відкриттям, аж поки не розвиднилося врешті.
Снідала дівчина погано. Заглиблена в себе, вона незвично мовчала і тим звернула увагу навіть батька.
— Ти ж чого це, пустунко, як води в рот набрала? — пожартував він.— І ти, Іванку, як галуху проковтнув, мовчиш чомусь. Може, не радий, що на Січ їдемо?..
— Я нічого... я радий,— вдавано посміхнувся юнак.— То вона он...
— Ти не вонакай,— ледь стримала сльози дівчина,— коли нічого не знаєш,— і перекривила, показавши язика хлопцеві.
— Ну й зілля росте,— поклав у стриманому гніві ложку господар.— Так-то ти виховуєш її тут! — кинув він суворий погляд на дружину.
— Казала ж тобі, що до добра це не доведе,— натякнула Мотря чоловікові.— Насміявся тоді, то потішся тепер.
Господар нічого не відповів. Похитав головою, витер рушником лице і вийшов з-за столу.
— Ти, Софійко, ніколи не смій такими образливими словами говорити зі старшими, чуєш? Не смій ні з ким, кажу!..— нагримав.
Козаки і охочекомонники давно зібралися вже у дворі Кривошапки-Гунди, а він все ще обходив господарство, заглядав у комору, лазив на горище, сходив на луки, сіножать і знову повернувся, даючи настанови татаринові. Та нарешті почав-таки прощатися в дорогу.
— ...Домна за тобою побивається, то... зайшов би попрощався з нею,— нагадала Мотря чоловікові, що ледве не забув за недужу годованку.
— Їй краще?..
— Та щось не видно,— повела Мотря до хати чоловіка.— Іди, а я тороки перев’яжу як слід,— і спрямувала ходу свою в чуланчик.
— Щось хотіла спитати?.. Ми й не поїхали б, не побачивши та не побажавши тобі, дочко, здоров’я,— збрехав господар, присідаючи на краю постелі.— То як воно?..
— Прохання в мене до вас сердечне,— прошепотіла сухими вустами слаба.— Дуже сердеч-не-е.
— Говори, Домасю, послухаю,— розчулився господар.
— Іванка б не брали ще. Син він мій. Простіть!.. Син!. Лишіть, мо’ ж, якось одужаю... Він же моя єдина радість і втіха на цьому світі. То лишіть сина... Простіть, що ховалася,— ледь видушувала слова, бачачи в очах господаря чи то гнів, чи такий подив.
— Сина, кажеш, Івана? — заговорив зрештою Кривошапка-Гунда.— Пора ж йому вже, дочко...
— Не знає ж нічого він. А зі мною все може статися. Хоч натішусь ним, як своїм уже... не криючись.
— Статися з кожним із нас може, молодице,— роздумував спантеличено Гунда,— а ось що не знає, то недобре... Коли таке діло, то доведеться на який час лишити хлопця, хоч це й недобра ознака. Не так недобра, як нещаслива, та, видно, йому на роду вже так написано... Ти той... видужуй і не печалься цим. Воно-то не твоя вина, а більше наша, козацька...
— Не покритка я... Заручалася із козаком, Дмитром Половцем, може, чули, а в передвесільну ніч ми в ясир потрапили. Його забили в Кафі, а я...
— Та, кажу ж, не переживай... Знаю тебе, і чия ти, і яка ти,— рвучко підвівся він.— То лишу поки що Івана, а ти, кажу, видужуй скорше,— сказав він, роблено усміхнувшись, і вийшов.
Домна полегшено заплакала...
— А ти не поїдеш на
