Засвіти - Андрій Хімко
— Ми переїхали сюди...
— Сам чи, може, й з тіткою Домною?..
— Авжеж, з тіткою...
— Так-так... А я, бач, забувся,— завовтузився, стишивши голос, козак.— Ось зараз... гостинця,— висипав він у невміло розставлені-пригорщі медяники.— Споживайте здорові! Це січові... То, кажеш, у хаті з кобзарем тітка?..
— Егеж, у хаті... і вас просили вони до господи...
— І пані господиня вдома?
— Мати лягли спочити щойно, то я їх розбуджу,— зраділа нагоді Софійка.
— Не треба, горличко, не треба... Ми й з тіткою,— помітив він Домну на порозі,— по-го-во-ри-мо-о...
— Прошу, заходь... Та вибач, що не вийшла назустріч... гість там у мене.
— О, і дід Самусь тут? А я чую, кобзар та кобзар, о воно гора з горою не сходиться! — почоломкав Корній кобзаря.— І ти тут живеш тепер? — повернув він погляд на Домну.— Істинно, незнані шляхи твої, господи. Ми ж, діду, на тому тижні, чей же, на брацлавській ярмарці чи в Яссах, здається, здибувалися,— дивувався Корній.
— Та, може, козаче, і здибувалися... призабув уже...— посміхнувся кобзар.— Підвезли мене донці, богу дякувати, з поташем до Змієва, а звідтам на своїх доїхав сюди...
— А я,— споважнів козак,— до полковника Дмитра Гуні направлений, та... по путі згадав, що батько Кривошапка наказували до його двору завернути, поклін сім’ї передати, то й заїхав... Казав ще, щоб якогось Сірка на Січ готували. То я, мабуть, щось не теє, бо Іванко говорить, що то його пса так кличуть...
— Ну, то ви тут той... а я, підкріпившись, піду вже з богом,— підвівся старий, перекидаючи каблучку з кобзи через плече.
— Дякуємо, що побавили та розважили,— зичливо сказала старому Домна.— Так уже ладно ви граєте, що й слів нема... Заходьте, коли буватимете поблизу та охота буде... Ми раді вам завжди.
— Зайду, зайду неодмінно колись, як живий буду... А тепер таки бувайте. Подякуйте пані Мотрі за хліб і сіль...
— Це про Іванка так кажуть,— повернулася, випровадивши старого, в хату Домна.— Спершу ніби жартома Сірко та Сірко, а тепер...
— Сірко — то й Сірко! Не ім’я людину красить,— виручив її гість.— Та й нам це не вадить, бо на Січі ще не такі прізвиська є. А ти ж як тут? — мимохіть зітхнув він і, глянувши на оцікавлених його мовою дітей, перевів на інше.— Все, як бачиш, в дорозі. То гінцем по паланках та слободах вештаюсь, то накази, супліки чи універсали розвожу, то й викуплених бранців супроводжую чи послам усяким з Січі по містах товаришую... А недавно до гетьмана навідувався, а від нього у Варшаву послали. Весною бував аж у Бахчисараї і Чорногорії... То й зваж...
Гість заходив по хаті, оглянув світлицю, мисник, образи, мовчки подивився на Домну:
— Отак і колую по землі, як блудна зірка. Тільки сюди, правда, не дуже радо заїжджати, не через те, що не бажаю, а через те, що не хочу... Можуть сказати, що я сякий або такий і, мовляв, куди прешся, коли стежки нема...
Діти слухали уважно козакову мову, але чогось второпати зі сказаного ним так і не змогли.
— Сходіть, Іванку з Софійкою, та поможіть Сабрі полотно зібрати, а то нерано вже! — наказала Домна їм і, помовчавши, доки вони нехотя вийшли, промовила:
— Гріх було б, Корнію, забувати добрих людей... Своєї думки я не відберу, хоч стосунки в нас зайшли такі, що й щось ясніше подумати тяжко. До того ж тебе і знайти нелегко, коли б що до чого,— ніби пожартувала вона,— бо, сам же кажеш, все колуєш по світу...
— Та як же без того? — обурився Корній і тут же спохопився.— То правда, що я в дорозі, але коли б що, то й дома знають, де я, і на Січі відають...
Особливо втішився цього разу козак тим, що Домна випроводила дітвору, осмикнула Іванка, коли той став приставати до нього змірятися їздою на коні: «Дядько втомлений, а ти... — зауважила вона.— Дай посидіти та поговорити нам як слід...»
І зовсім зрадів він по щирій її розмові за столом, явно затягнувши тим гостину. Як не була приємна Домні розмова з гостем, йому вона була все-таки приємнішою. Якже, і вислухала чемно, і провести не відмовилась.
Діти по-своєму зрозуміли зустріч тітки з козаком, хоч і не второпали з їхньої розмови чогось до пуття. Стоячи під ворітнею двору, вони ні на мить не спускали очей з любої їм тітки і цікавого козака, що віддалялися поволі, перемовляючись. Іванка ще манив і кінь, що слухняно йшов за козаком на віддалі. Особливо зацікавились діти, аж очі рвали, як угледіли, що, мабуть, на прощання вже, Корній узяв тітку за руку. Дітям аж дух перехопило оте видовисько. Багатозначно переглянувшись між собою, вони соромливо відвернулися, длубаючи ногами землю.
— Тітко, я справді подібний до вашого батька? — зустрів Іванко Домну у воротях, як та верталася з проводжання.
— А чого питаєш?..
— Говорив же отой кобзар щось... ніби...— подивився він пильно на неї.
— Говорив, сину, але... це не так воно. Не так, хлопче...— затиснула вона йому чоло і поцілувала.
— То ви нічия мати? — як ножем, полоснув
