Засвіти - Андрій Хімко
В день святої Покрови, виряджаючись до церкви разом з усією родиною, Іванко перед виходом з хати зненацька поліз рукою до кишені кунтуша і здивовано витяг звідти розшиту носову хустку. Не второпавши, що то і звідки воно взялося, він розвернув її і лиш тоді збагнув: це була та сама хустина, що її довгими вечорами гаптувала мала Софійка. На лихо, усе те побачив не тільки він, а й Мотря та Домна.
Господиня і зовсім уже стала нестерпною... В гніві вона обзивала Іванка шарпаком і прихлібцею, голодранцем і найдою, шматуючи серце Домні, що, як лише могла, приймала на себе отой гнів, непомітно згладжувала суперечку при дітях. Софійка, при якій мати не раз паплюжила і ганьбила хлопця, не втрималась якось.
— Вас, мамуню, той Данько геть забрав від нас з Іванком,— сказала ображено Мотрі, і та подивилася на дівчину вперше не як на дитя.— Ніби ми й не діти ваші...
Попередній рішенець Мотрин залишити Іванка для навчання в школі по отому безневинному випадкові з хустиною вона раптом змінила. Не допомогли ні вмовляння діда Ничипора, ні перемови дидаскала Вустима, ні, нарешті, прохання Домни. Спішно готувалась білизна, тороки, сагайдак і лук, нетерпеливо чекався приїзд господаря чи його посланців, які й мали відпровадити хлопця на Січ.
На біду чи на щастя, в один підвечір над’їхав додому сам Кривошапка-Гунда. У Івана аж дух перехопило при появі двох вершників у воротях і притороченого за оброть лошака, а коли пізнав у другому верхівцеві Левка, що поважно йшов до нього, то й зовсім порадів: нарешті поїде вже звідси! Потішив юнака і вигляд побратима: дебелий, обвітрений, при зброї, він видався Іванкові зовсім дорослим.
На Левкові сіра смушева з червоним шликом шапка, нова з гарно відбіленого полотна сорочка, вишита чорним і червоним хрестом, з підв’язаним ключкою комірком, широкі, бузиною вифарбувані штани з чорними вовняними поворозками і пухкими кутасами, сап’яні зеленаві чоботи з мідними підковами на підборах і нова кармазинова чумарка з розхристаними полами, на яких красувалися з жовтавої сириці скручені гаплики і бабки...
— Я з родиною приїхав попрощатися,— пояснив він Іванові, піймавши і здивованість, і захоплення в очах побратима.— У похід ідемо,— приспинився він біля ганку.— На поміч донцям... Мо’, чув, скільки люду вирізали тамтого тижня буджацькі людолови?.. Ніби на Трапезонд підемо човнами,— таємничо шепнув він товаришеві.— А ти ж як тут?..
— Збираюся на Січ...
— Я також думаю, що тобі пора. Чував, що в слободі школу відкрили, то скажу тобі, як побратимові, не люблять запорожці учення, а ще коли ти навчений уже козацької штуки... А це ж хто у вас? — здивовано перервав він мову.— Невже Софійка? — видивлявся зачудовано він на дівчину, що, перегнувшись, обійшла їх з цебром-кінвою в руці, мотиляючи ключками кісників.
— Вона ж, хіба не впізнав? — чомусь образився Іван і подумав про себе: «Мабуть, нарочито пішла по воду...»
— Підросла, нівроку, покрасивішала твоя посестра,— шепнув Левко заздрісно.
...— Життя від нехристів немає,— говорив у хаті Мотрі господар.— Знову цілу сотню висілків та сіл спалили, люду взяли видимо-невидимо, земля від горя здригається... Самого реєстрового полковника Чаплю за конем поволокли, а був же рубака — позаздриш... На Січі також розбрат і ремство почалося: «Розпустили,— кричать козаки,— ханові, мурзам та беям поводи, а бузувіри й знущаються, поки ми чекаємо ваших полагоджень...» Ти, козаче, скоч до матері, вклонись їй і від мене,— перервав він оповідь, глянувши на Левка,— та не забувай: вранці й на Січ вирушимо... А охочекомонних слобожан, коли будуть такі, візьмемо,— гукнув він навздогін хлопцеві.
— Невже завтра й на Січ, батьку? — вередливо накопилила губи Софійка.— І дома не буваєте ніколи...
— Така наша козацька доля, дочко,— поблажливо погладив він її по голівці.— Цього разу й Івана з собою заберемо... Приготуй його, Мотре. А ти ж чого це така бліда, може нездужаєш? — зустрів питанням господар Домну, котра вступила, ледь на ногах тримаючись, у хату.
— Коноплі ж спольні мочить оце третій день,— пояснила за неї Мотря.— Ти й справді не на жарт занедужала, мабуть? — подивилася вона на молодицю підозріло.— Лиця на тобі немає. Казала ж, бережися там, бо вода холодна,— докорила вона, вдаючи з себе щиру.— Іди хутчій лягай у постіль, бо ще напасті наживеш.
Домна й без того була досить слаба, коли ж дізналася про від’їзд Іванка, й зовсім розхворілася. Забідкалась, як ніколи досі. Що буде, коли хлопець подасться надовго і не довідається, хто його мати, батько? Он уже скільки літ носить у собі ту муку, далі, либонь, і несила. Та й хвороба ця..Он як тіпає нею. Що, коли це не так собі? Може ж і в могилу звести. Як же вона піде з життя, не повідавши дитині найсокровеннішого?
Лежачи в постелі і ледве стримуючи цокіт зубів, Домна не думала вже, чи треба й далі приберігати таємницю, гарячково дошукувалася, як і коли це зробити.
Вночі відчула в собі жар, за ним почалася пропасниця, а під ранок і зовсім, настала гарячка. В отому хворобливому стані вона почала когось кликати, комусь дякувати, перед кимось вибачатися, поки якось раптово не змовкла геть. Прийшовши врешті до пам’яті, вона, (Пітна й знесилена, почала
