Засвіти - Андрій Хімко
Якусь часину гість викрешував вогню, морщився і хукав на губку, що не хотіла ніяк тліти, нарешті припалив-таки.
— Пішли ото козаки з ханенками на Царгород і такого перцю-паприки всипали Високому Порогові, що сам султан, кажуть, без підштаників три дні пересиджував десь і дивився, як димом сходить до Всевишнього його палац. А статків всіляких, гармат, шабель та пороху навезли козаки і собі, і січовій скарбниці — то й не полічити. Найпаче тих нещасних ясирників стільки звільнили, що на всі сторони довелося їх ватагами спроваджувати... І то, сказати, по отакім суксцесі, сиділи б уже, так знову ж таки, коли нема голови, то воно все прахом і покриється,— затягнувся оповідач жмутом диму, приспинившись.— А таки покриється... Напутив дідько, прости господи, козаків з Шафраном донським на Керчу оту йти, і зіпсували всю кулешу тим походом... Шагінку Гірея ледь живого в Січ привезли, бо ж кримці обізлилися проти нього, а гетьман ляський, Конецпольський, тим часом підкупив молодих Гіреїв, та на козаків і кинувся з драбантами. Заки ті там на Керчі рятували Шагінку, то той виродок Лащ тут патрав посполитих і решту козаків, аж пір’я летіло... Не кажу вже, чим воно скінчилося, бо ж чули, мабуть...— похитав він головою осудливо і затягся люлькою.— Покрилося під Куруковим поле трупами, пройти не можна було. Ще слава богу,— перехрестився він,— що заварилося те в ляхів зі шведом, то Конецпольський мусив підписати мир з козаками та йти на війну. А то було б — не доведи, боже!.. Воно і в козаків знову щось не те, бо злигалися з Гіреями, заворохобились; і Ісламку схопив той нечист, Чорний, та й продав ляхам, а ті й раді та давай за те різати реєстр. Набралося тих виписчиків, а подітись нікуди, то пішли знову на Високий Поріг... Чим те скінчиться, побачимо, але волость буриться, бунтує, а ляхи їй у супір постої збільшують, побори двоять, закривають церкви чи орендарям на відкуп дають, і горя скільки того, що ні слухати, ні бачити сил немає.
Ото таке в світі робиться, а в нас розумної голови, кажу, нема, щоб зібрала всіх та на супостатів кинула,— узявся він нарешті за кобзу.— А все через тих можних та маєтних ляхи до нас стежки підшукують...
Пройшовшись легко по струнах пальцями, кобзар чомусь довго і пильно дивився на завороженого оповіддю Іванка, що стояв увесь час перед ним, потім, припрошений Оришкою, завів думу...
— ...Що сини лягли на полі... із ляхами спати... А посестри у неволі, де знайти — не знати... До галер батьки припнуті, у кайдани всі закуті... Стара мати, всім забута, З попелища мусить ждати, Рідну рідню виглядати — Попричинена... сумна... На весь світ одним одна... Ой одна...Чутливий до людоловної кривди Іванко, слухаючи думу, ніби бачив перед собою оту нещасну на попелищі, що виглядала не знати звідки свою рідню. Палке серце його так застукало, що і приховати не міг співчуття до нещасних. Розчулилась і решта слухачів і отими оповідями, і отими співанками дідовими.
...Наїхали пани, та все орендарі, Воли, вози забирать...—заспівав кобзар іншої. І хоч ця пісня була такою ж сумною, вона трохи заспокоїла і челядь, і хлопця. Він навіть уявляти почав себе на коні, таки своєму, буланому, що ніс його за здирщиками-орендарями, а поряд чомусь мчався Сірко і на вітрі маяла вбранням Софійка. Оглянувшись, як спійманий на крадіжці, хлопець почервонів, бо поряд стояла таки вона.
Якийсь час кобзар ще вовтузився коло кисета, щось роздумуючи, доки не запихкав люлькою... Помовчавши, він знову втупився в Іванка, аж тому неприємно стало, і заговорив:
— Це ж скільки вже твоєму синові? — якось раптово спитав він у Домни, аж Софійка пирснула сміхом з того.
— Не мій це..;— як удавилася Домна, геть спаленівши.
— Даремно жартуєш,— сказав згодом старий,— я ще трохи добачаю. Сама ж говорила, що покійний Паливода тобі батько, а цей хлопець як крапля води на нього подібний. Ото хіба очі не його, ніби... Ох-ох-ох, царство йому небесне. Хто знає ще краще за мене Паливоду? Скільки походів пережили разом! Добрий рубака був, пухом земля йому,— перехрестився він.— Ти, того, не приймай до серця, може, я й помилився, недобачив,— почав виправдуватись старий, заввжавши, як осоромив Домну.
За вікном майнула чиясь постать і виручила Домну.
— А вискочи-но, Івасю, та проси гостя в двір! Біжи й ти, Софійко! — знайшлася вона, виглянувши у вікно.
Івась доволі швидко пізнав гостя.
— З Січі! Дядько Корній,— гордовито і таємниче шепнув Софійці.— До тітки їздить,— подивився він багатозначно на подругу.
— Ну, що шепчетесь? — спинився коло дітей гість.— А «добридень» поснідали, чи що? — нахилився він і, пізнавши в хлопчикові Івася, подивувався.— Ти ж чому оце тут?
