Засвіти - Андрій Хімко

— Не допитуйся, любий, з часом довідаєшся,— поспіхом кинула вона і мерщій пішла до хати.

Іванка не вдовольнила її відповідь. Присів на ганку, мов кимось дуже заплутаний вузол розв’язував, і не міг розв’язати питання: чий він, звідки, чому тут?..

«Мабуть, моїх батьків і родичів схопили людолови чи й побили навіть! — плів здогади хлопець, ніби з павутини виборсуючись.— Але ж хай і так, хай побили, то є ж хтось, хто знає, як те було, коли, де? Он той кобзар усе знає про всіх, а про мене ні слова!.. На якогось Паливоду я подібний буцім... Може, він і є родич мені?.. А коли так, то і тітка родичка, бо ж вона дочка Паливодина... Боже, допоможи мені знайти рід мій. Нічого іншого не прошу, лише в цьому допоможи — знайти рід свій!»

Повернуло геть на осінь, коли до буденної слободи Мерефи прикотилися не знати звідки одна за одною різночасі новини. Біженці розповідали, що по замиренні короля зі шведами на Правобічні осіло постоями видимо-невидимо жовнірства, поверненого ніби на погамування посполитих. Ті ж викотці запевняли, що козацький похід за ясирниками був невдалим, бо їх не пощастило вчасно догнати, що гетьман Михайло Дорош там убитий наповал, а над розпорошеними і то більше реєстровиками-козаками обрано наказним Грицька Чорного, якого і король потім ніби радо потвердив гетьманом, хоч січовики не признавали цього.

Уже оте небарне королівське потвердження говорило само за себе, бо того ж таки Дороша король свого часу не потвердив. А коли так, нема одностайності серед козацтва, що само по собі уже неабияка біда.

Долетіли вісті і з іншого боку. Московські варнаки-біженці від боярського визиску запевняли мереф’ян, що цар вислав до Білгорода додаткові залоги, поклавши на них повинність боронити край від татарів, і буде тепер брати більший, ніж досі, ясак зі слобожан чи й консистенську дачу, що він же замирив з Високим Порогом на довголіття, а стрільці на те вчинили рокош, і їх усіх, після погамування, жахно четвертовано за непослух разом із деякими втікачами.

Новини ті варилися на ярмарці, в кузнях, по хатах, на полях, і кожний мешканець Мерефи все більше відчував, що, видно, скоро і сюди доберуться бояри, що життя і в них не буде таким вільним, як мріялося спершу, що на них, мов прокльон якийсь, всюди насувається горе і не втекти від нього нікому.

Були, правда, і радісні новини для слобожан. Особливо обрадувались вони, коли одного дня дізналися, що аж із Києва до них напостійно прийшов дидаскал Вустим, який тут же, разом з мереф’янським отцем Іпатієм, заклав при церковці школу, в якій мали ось небаром учитися грамоти діти і міщан, і козаків, і викотців... Особливо було втішним те, що можна там навчатися не лише хлопчикам, але й дівчаткам. Дід Ничипір, що також будував толокою ту школу, невдовзі зайшов до Мотрі і, поговоривши з нею наодинці про якісь свої справи, сказав Іванкові, що на Січ, як лагодився, він не поїде, а залишиться навчатися при церкві...

Не можна сказати, щоб та новина була приємною Іванкові. Адже думкою і серцем він був уже там, на Січі. Не одобрював і Сабрі отієї його затримки:

— Твоя мусить косак бути, не муедзин,— говорив він загадково, ніби співчуваючи в чомусь хлопцеві.— Твоя — косак... топрий...

Та до школи було ще далеко, а в дворі назрівала подія, що багатьох примусила задуматись. Мотря все більше й більше ставала недоброю, а останнім часом — зовсім злою. Їй все щось не подобалось, щось дратувало, робило жадібною, заздрісною і часто несправедливою. Особливо це відчула на собі спершу Домна, за нею Сабрі та Іванко, а вже згодом навіть і мала Софійка.

Не лише дорослі, а й малі примітили: вона на порі вже, а тому і Домна, і Сабрі дивилися на отой стан господині, як на забаганки вагітної, що ось-ось минуть і все стане по-давньому. Та дарма, і розродилася господиня, і хрестини відгуляла, а перемін ніяких. Ото тільки й присмирніла, коли був господар, а від’їхав на Січ — знову за своє. Новонароджений син, якого мереф’янський отець на честь січового отця Данила наіменував Даньком і вписав у граматку Гундою, усім давав про себе знати, бо по ночах, вважай, зовсім не спав, надриваючись у плачі, а вдень також вимагав до себе уваги.

3 появою брата Іванко був геть занедбаний господинею і переданий без домови Домні, але й новонароджений Данько був також переданий їй же, бо Мотря спершу почувала себе нездоровою, а пізніше отак все й лишилося: Домна і в хаті, Домна і в дворі, Домна і в полі. Сабрі, зауваживши те все, намагався, скільки вистачало сили, допомагати їй, але роботи так було багато, що він ледь встигав упоратись і коло худоби і в полі, і Домна лишалася сама, з усім. Зауважили оте запаніння Мотрине і сусіди та знайомі, однак втручатися в чужі справи чи докоряти господині ніхто не наважувався, тому Мотря звикалася з тим, що їй ніхто не перечить, вважала, що так і треба...

Отож для Іванка і Софійки скоро отой братик Данько став чимось морочливим, обтяжливим і неприємним. Якщо в перші дні Софійка, обрадувавшись появі братика, не відходила від нього, то з часом вона лише з примусу гойдала його орельку-колиску. Появилися і заздрощі, особливо у Софійки, бо лише Данька не зобиджала Мотря, лише ним цікавилася вона і переймалася...

Поза тим все в Гундиному дворі було, здавалося, добре. Чимала тепер родина його жила своїм окресленим, як заведено, життям, своїми уподобаннями і таємницями. «Старший син», що аж ген піднявся ростом і розширився в плечах, змужнів і споважнів