Засвіти - Андрій Хімко

Брати так захопилися доглядом за лошатами, що скоро майже зовсім перестали допомагати батькові в артільних ділах. Навіть Настусю спокусили своєю любов’ю. Час ішов, і вигуляні лошата, добре харчуючись, помітно росли. Вже вільно давали одягати на себе оброть, пізніше звикли і до підв’язаного рядна на спині, а згодом і до сідла. Єдине, чого не могли досягти з ними хлопці, та й дівчина,— це сісти на них верхи. Лошата сатаніли, рвали поводи, скидали негайно вершників чи й зовсім не давали можливості сісти на них. Не корилися вони й іншому примусу: зовсім не хотіли залягати чи бодай стати на передні коліна...

Там, на луках, козакували підлітки мало не щодня, нерідко відмовляючись і від обіду. Коли їх сварив за це дід, вони ухитрялися знаходити захисток у батька, матері та бабусі, а коли сварив Дмитро, у захист брали діда, а з ним і незамінних матір та бабусю... Дмитро геть зморювався і вечорами повертався додому ледь живий, але Ївга, палко кохаючи чоловіка, втішала його злобивість лестощами, догодою і теплом...

Та зовсім інакше вели себе і дід, і батько в свята та недільні дні. В Луковому святкувалися магометанами і п’ятниці... Дмитро, помившись і святочно одягнувшись, знімав зі стіни придбані у турецьких воїнів луки і шаблі, аркани і списи і йшов із синами, часто й з дідом, на безлюдний вигін, де привчалися до бойового ремесла. Для хлопців це заняття було найутішнішим. Крім штуки та хитрощів бою, борні і бійки не лише між собою, а й з батьком і навіть з дідом Лукою, що й тепер ще не раз перемагав батька в борні на очах у синів, хлопці потроху дізналися від батька та й від діда про існування славнозвісних Запорогів.

Почалося все те відтоді, як до них у Лукове завітали під вечір загони Петра Одинця, котрі правилися на Січ із звільненої від турків Варни. Чого лише не подарували отоді дідові для громади-селища одинцівці, дерма що турецьке все було, та й луковчани не поскупилися ні возами, ні шандалами, ні рибою... Хлопці ж дивилися на козаків як на велике диво і не могли надивитися ніяк.

Старий Лука і Дмитро, не знати дітям чому, зустрічали їх завжди як рідних, годували і навіть частували, зодягали і переховували, посудили фелюги і відправляли кудись, ніколи не беручи жодної платні за оті послуги...

Отож коли нарешті на цьому вигоні вони дізналися спершу про гостей та викупи, а згодом і про таємничу долю діда-втікача та батька-ясирника, то оті їхні вправи на луках, оповіді на перепочинках стали дітям істинними святами, бо кожного разу все більше відкривали братам, хто вони і звідки, бо від Нечита взнавали діти про дідів рід і горе, яке його спіткало, а від батька — про другого діда, бабу, спалене село, в яке батько Дмитро неодмінно їх колись повезе...

В отих оповідях крутилася і виблискувала всіма барвами знад і Січ-мати, постаючи перед дітьми цілою вервечкою казок, в які й повірити тяжко було. Серця дитячі завмирали, коли вони слухали про оті дідові та батькові страхіття, про героїзм людей, що захищали звідусюд край. Намальована Дмитром і прикрашена дідом Лукою Січ стала хлопцям землею лицарства і чеснот людських на грішній землі. А сподіване повернення туди або хоч до Буші чи й до Грушівки стало бажаною мрією. Правда, Настуся вже знала, що до Січі їй і близько підійти не можна, проте вона не дивувалася тому.

Якось завітала до Лукового новина, ніби дідів дідич, від якого він колись утік, Самійло Корецький, попавши в полон до Стамбула, довго сидів у Семивежовій фортеці в’язнем, поки нарешті його не задушив там султанський чауш за наказом Османа і Алі-паші. Дід зрадів — адже небезпеки потрапити у лапи дідича вже не було, отже, можна попробувати і повернутися на батьківщину.

Лука Нечит ладен був уже, переконавшись у щирості отієї новини, спродувати господарство і правитися додому, та стримала Текля, не радили й односельці. Старші так ні на чому і не зупинилися до весни, а діти поволі відривалися від ріднизни оцього місця і напластовували малюнки свого майбутнього все ліпші і красивіші...

Та ось прийшла нарешті й весна, а з нею, як нарочито, до кет-худи Луки Нечита неждано-негадано завітав кілікійський халавуз-стражник від самого Кази-ясанчі, судвиконавця, з вимогою оплатити збитки, які поніс капудан-ага, втративши втікачем Дмитра, а самого ясирника негайно вернути господареві на галеру. П’ять днів староста поїв до непробудності халавуза, продаючи Дмитрове обійстя, а Дмитро з Ївгою, дітьми та тещею пересиджували в очеретах на фелюзі лиху годину...

Час минав для схованих в очеретах повільно, зате в Луки клопоту та й клопоту було. На господарські набутки покупців отак нагло не відшукалося. Та, нарешті сяк-так спродавши чи подарувавши помежникам-односельцям і сябрам своє і зятеве майно, він лише з грошима та з харчами, спровадивши на тимчас халавуза з цілою підводою скарбів, прийшов у місячну північ з кількома провожатими на фелюгу. На ній одразу ж, хоч була холодна і сира ніч, і вирушили, нап’явши вітрила, в море...

Хоч і великим горем була оця подія для всіх старших, Дмитрові сини і донька ледь приховували в собі якусь неусвідомлену ще радість, малюючи рожевими фарбами очікуване майбутнє.

— Ми коло самої Січі, діду, житимемо? — допитувався в Нечита Нестор, як утікачі вибралися геть із отих покручів-заплав на широчінь.

— Буде нас всюди, хлопче,— зітхнув старий Лука, налягаючи на стерно і слідкуючи за жегелями-вітрилами.

— А нас уже приймуть у козаки? — допитувався присмирнілий Максим.

— Та, може, й приймуть, але ж як туди добратися нам? — натужувався старий коло стерна.

— Доберемося,—