Засвіти - Андрій Хімко

— Добривечір вам, козаче! — привітався Іван, як учив його Корній, притримавши буланого.

— Доброї путі,— відповів чатовий, поправляючи на плечі рушницю.— вона куди лежить у тебе?..

— На Січ хочу потрапити, як в помочі станете... Батько Гунда вже давно хотів мене туди взяти, та...

— Гунда?.. Це ж хто такий?.. А-а-а, може Кривошапка?.. То ти той і є нічий, що ріс в отамана?

— Не нічий, а батьків та материн, як і всі люди,— вдавано весело відповів верхівець.

— Знаю, говорили в нас про тебе. Ось цю бирку візьми і їдь до валу, а там покажеш, коли хто спитає. Тут уже недалеко... А це що за кудла з тобою? — кинув він зневажливий погляд на пса.

— Це Сірко, він усюди зі мною...

— Рідкісний гість у нас. Ну хай буде, правуйся,— пішов у бік чагарів козак, даючи зрозуміти, що розмова вичерпалася.

Два молодики, показавши Іванову бирку старшому, що на обочині валу смалив, лежачи на лікті, люльку, відкрили браму, високу і рипливу.

— Коня — до жолоба, а сам — до сотника Шуліки,— порадили прибулому.

Після довгої і одноманітної їзди через тихі, заспівані жайвороновим кипінням степи та приспані солов’їними свистами діброви і луки, січове з’юрмлене подвір’я здалося Іванові велетенським гамірним ярмарком, на якому не те що жити, а й день перебути несила.

Припинаючи до погризеного вербового жолоба буланого, він окинув поглядом січову челядь, що мурашником вовтузилася і рухалася, займаючись хто чим. Яких тільки тут не було людей, чого лише вони не робили: одні чистили і мили коней на березі, інші — лагодили коло возівень збрую та колеса, бондарі гухкали коло кадубів, діжок та бодень, біля точил юрмилися старші із шаблями та мечами, над вогнищем цілим гуртом якісь парили бересту до луків, за віконницями видзвонювали в курній кузні ковалі, а посеред двору, в колі реготливих гуляк, вовтузилися, крекчучи, борці. Очі у хлопця розбіглися по тій строкатості одягів і лиць, що вигравала під надвечірнім сонцем. Побачив Іван і слабих та немічних із забандажованими руками та ногами, що сиділи чи напівлежали на пнях, колодах і рогожаних матах...

— Гей, та не журись, батеньку, та не плач гірко матінко, що козак з весілля та на каторзі опинився,— співали їм розважливо кобзарі, на отих же колодах сидячи.

— Товариство славне, ознаймую,— почув Іван глузливо-насмішкуватий вигук із гурту підлітків,— бурсацька братія інока до нас прислала.

— Хо, хо, хо! А вирядився, як павич по витрішки!

— Брут, кабальєро. Достеменний перекидець!

— З пушком на заїдах!

— Бачите, второпав, що про нього те.

— Биць, биць, биць. І махачку йому замість хвоста вчепили. Биць, биць, биць!..

— Бери, Притико, за недоуздок, та веди в стайні його...

— А що?.. І поведу, їй-бо, поведу,— погрозливо хвалився Притика.

Іван розминувся з ним мовчки.

— Сотника Шуліку не покажете мені? — звернувся після добривечора він до козака, котрий, сидячи на спориші під куренем, зшивав дратвою сап’янця.

— За гніздом, з пуголовками вправляє,— не підвів той голови до пришельця.

— За яким гніздом? — подивився Іван навкруги.

— А ти ж звідкіля тут одудом? — плюнув швець у вічі псові, аж той загарчав.— За куренями, там...— додав він згодом, повівши головою.

кричали на Івана в кілька голосів безбатченки-учні, роєм вибігши з навчительської. Дивно, але їхня скоромовка не образила хлопця, а звеселила чимось. Різноликі хлопчаки йому чомусь і чимось сподобалися навіть, хоч і чув, і бачив їх оце вперше.

— Здорові були, вибайстрюки! — весело гукнув він до них, підморгнувши.— Не вкажете мені, де сотник Шуліка з пуголовками бавиться?

— За куренями... там,— перезирнулися і нехотя бовкнули малюки.

— Трам, пам, пам!.. Трам, пам, пам!.. Сі, соль, ля-я! — почув Іван через відкрите вікно чийсь охриплий голос, а вслід за ним — шкрябку гру на струнах. Спинившись навпроти, він угледів у вікні двох юнаків, що, тягнучи малими луками по напнутих на балабухуваті скриньки жилах, тринькали якісь звуки.

— Репете, репете! Сі, соль, ля-я! — поспішив той же голос наказувати нетерпеливо. Іван побачив, як перед музиками, вимахуючи довгою паличкою в правій руці, стояв сухий, з довгою, кадикуватою шиєю і обвислим валиком на карку чоловік, мабуть, їхній дидаскал. Угледівши Івана, він кинув недоброзичливий погляд і, висунувшись у вікно, крикнув:

— Коропе, га, Коропе!

—