Засвіти - Андрій Хімко
Натомлений Дмитро, дякуючи нагоді, спав мертвецьким сном і не думав і не гадав тоді, що жде його попереду.
20.В недільний день, як Мотрі не було вдома, до матері, що потроху вже видужувала, поволі набираючись сили, навідався Іван. Домна очима показала синові на місце коло себе в постелі, намацала слабою правицею руку сина, обережно погладила її і заговорила, ніби продовжуючи давно вже нею почате:
— ...Виселок, де я народилася і виросла, за Кременчуком. Там же родився й виріс і твій батько. Голомозі Вдерлися в хутір на світанку; як горів хутір, то світліше, ніж вдень, було. Старих і малих вони здебільше порубали чи поприколювали, а молодших і ходячих малих забрали з собою. Немовлят геть усіх попалили в огні...
— Тепер немає там хутора?
— Не було більше по тому. Кажуть, що кілька осель знову появилося, уже не знати ким і поставлені...
— А Сабрі, тітко, також голомозий? — обізвалася Софійка, ніким тут досі не помічена.— Чи...
— Сабрі?..— повернула Домна слабу голову до цікавої.— Ходив і він полювати на людей, але з примусу. Бідний він, слугував баєві.
— А батько Івасів, як сконав, то куди його поділи?..
— Не відаю, дитино. Нас одразу по тому й погнали з базарища.
Великі очі дівчини вкривалися вологою, світилися співчуттям.
— А ваших всіх потурчили татари?..— не вгавала вона.
— Когось, може, й потурчили... А більшість від тяжкої праці знемагає.
— А... а...
— А ти б не лізла не в своє діло...— опік ревнивим поглядом Софійку Іван.— Чи ж не бачиш — говоримо?..
— Тільки тобі можна... Шкварчиш, як сало на пательні,— залилася сльозами дівчина і вибігла геть з хати, хряпнувши дверима.
— Недобре, сину, ображати її,— лагідно докорила мати.— Чей же, вона прихильна до нас он як...
— Хай не лізе...
Не знав, що сказати, та й вийшов із хати.
«Дідуся і родичів забили, батька замордували, бабусю продали, хутір спалили, а їй — всі хороші, всі божі, всіх жаль»,— ішов він у чагарі, де звик завжди пересиджувати неспокій на душі.
— Та відстань хоч ти від мене, хижцю! — вилаявся на Сірка, що приязно-радо скакав перед ним.— Теж мені, друг людини! — пригадав він слова діда Ничипора.— У-у-у! Рабе нещасний! — замахнувся хлопець галузкою на пса.
Зіщулено вигинаючись, собака пискливо відскочив з усіх ніг убік і, запитливо стежачи за поведінкою образника, віддалік присів. Голова його хилилася то в один, то в другий бік, ніби тим пес хотів розпізнати: щирий обур у хлопця чи лише вдаваний?
— Зло на бідній безсловесній тварині зганяєш, а в самого яка душа? — почув Іван докірливий голос Софійки, що вийшла раптом із-за куща.— Всіх, всіх нізащо ображаєш. Недаремно ото мама говорили так про тебе.
— Як говорили? Коли?
— Не коликай. Бо в тебе душа — як колючка суха. Усі люблять тебе, а ти...— розплакалась вона раптом навзрид.— Я ще до того зна-ла-а, що ти не ббрат мені-і...
— Ну, розревлася,— змилостивився Іван.— Перестань вже, Софійко! Я ж не хотів тебе образити, їй же богу, не хотів! — пішов він назустріч дівчині, що розмазувала кулачком сльози по лиці.— Ну ж, перестань уже, перестань,— намагався він відкрити їй лице.
— Софійко-о! Со-фій-ко-о! — гукнула від хати Мотря, і Софійка, раптом гаряче дихнувши в обличчя хлопцеві, шепнула:
— Не ходи за мною! Чуєш?..— і зникла, ніби з’ява, в присмерку чагарів.
Ошелешений тим її вчинком, Іванко дивився услід дівчині, що віддалялася, і чухав знічев’я тім’я. Щоб і справді не побігти за нею, він сів, де стояв, і, намацавши м’яку і теплу шерсть Сірка, став гладити пса, а той боязко підліз впритул і почав лизати вдячно руку.
— Ти, може, й справді кращий за мене, песе,— пригорнув він до себе собаку.— Та й вони всі, може, справді мене люблять, як ото торочить ця вишкварка. Чого ж мені не ліпше від того? Чого?
21.Десь недалеко вже Січ... Розпеченою, криваво-червоною кулею сідало на заході в заграви сонце. Стомлений довгою дорогою буланий ледь переступав, наставляючи чутливі гострі вуха, призивно іржав, будячи спокій далини. Здалека йому, ніби був їм знайомий, відповіли козацькі коні. Іван знав уже Січ з отих відвідин ради та з оповідей Корнія.
Он там вона, за тією піщаною кручею, де тягнуться рядами козацькі підсліпуваті курені, стайні і урядові будинки старшини, зборні, зброярні, криті білою черепицею, та дерев’яна трибанна церковка під бляхою і чотири бекети-вежі, як заснулі лелеки.
— Ти чого це? — обернувся він раптом до пса, що зненацька загавкав обіч.— А-а-а,— здогадався, угледівши під кущем високого жердкуватого козака, що чекав на гостя.