Засвіти - Андрій Хімко

— Не знаходжу в тобі, слуго божий і народний, погрішностей смертельних, но тільки повседневнії... В усякого з нас, смертних, їх доста... Єлеєм святим помазую тебе на путь-дорогу далеку, коли воля божа тебе у світлий рай направляє... Іди же, ність болізні, ність печалі, но життя безконечне уготоване,— приклав він холодного хреста до вуст немічного, намазуючи оливою покрите холодним, липким потом чоло.— Іди же без роптанія, я тако же, грішний, з тобою там зійтися бажав би... Нині отпущаєши раба твого, господи-боже наш, во царствіє твоє... Помолимося-я!..

— От-че наш...— вторив ледве чутно з перервами за отцем Данилом немічний... На-ш-ш...

— Далі!? — підтримував сповідник сповідальника.— Хай святиться ім’я твоє...

— ...Святиться-я ім’я твоє-є... Яко же на не-бесі-і... Ізбав нас-с від лука-во-го-о... Амінь-нь!..

— На вій-ни виз-воль-ні-і благо-сло-вля-ю-у,— ніби пригадав немічний, напрягаючись з останніх сил.— Про-си-ти-му-у за вас усіх там бо-га-а!.. Си-ном, Ка-те-ри-ною-у, си-ро-то-ю-у отим, І-ва-сем, пік-луй-тесь... Хох-х! — звів він згодом голову, обводячи затуманеним поглядом світлицю і, знесилівши, упав головою на подушку. За хвильку мовчанки судомно потягнувся, хлипнув і занімів, незвичайно відкривши каламутні очі...

Катерина, а за нею і вся челядь з криком і голосінням кинулися у світлицю, впали на коліна біля померлого. Левко та Іван стояли також тут оторопіло принишклі, ще не вірячи тому, що сталося.

Ховали померлого в неділю, на Зелені свята, аж на січовім цвинтарі, серед майже ще свіжих могил побратимів, що полягли під Куруковим озером. Стріляли, як і завжди при погребі старшин, гармати, мушкети, гриміли литаври, звучали найсумніші думи-пісні, коли опускали домовину перед заходом сонця. Молебень правив сам митрополит київський Йов Борецький, йому допомагали густинські ченці та Ієзикіїль Кунцевич з трахтемирівськими іноками. Святі отці були привезені на Січ новообраним гетьманом Михайлом Дорошем, що також був притомним тут, стояв поруч із кошовим Тарасом Трясилом...

А в посивілої від горя Катерини, яку лише по настійному проханню митрополита було допущено в порушення звичаю на запорозькі землі, втрачався з лиха розум... Вона оповідала якісь пригоди з умерлим, виказувала надії на виздоровлення, хвалилася внуком, що таки дійсно народився в Оришки, але про якого тут ніхто не відав, і пояснювали її слова несповна розумом та гарячкою...

...Роз’їхалися, розійшлися хто куди по тому погребі люди. Забрав Кривошапка-Гунда і кошовичку та приправив додому, благословенну на довгі літа митрополитом.

— Отак, паніматко, бог вам на потіху внука послав,— вступивши в хату з Катериною і зорієнтувавшись, що внук таки дійсно є, хотів утішити він господиню, вказуючи на Орищине дитя в орелі-колисці.— Виховуйте козака на славу... За велії заслуги рубаки нашого Лукіяна перед побратимством, сиріч січовиками, порішено єсть вам в помочі бути паливом, рибою, грибами, китайкою та збіжжям щовесни, а густинці та трахтемирівці щовесни медом і грошима будуть вас поштити... Наказав мені кошовий Трясило Левком і Іванком піклуватися, то не візьміть за образу і дозвольте сироту до себе забрати, а Левком на Січі заопікуватися...

— Та відомо... що мені тепер з тим не справуватися вже...— втупившись кудись тупим поглядом, сказала згодом кошовичка.— Ото хіба зразу те вчинити з Івасем чи, може... поготів?..

— Мені також здається, що...— зрадів Гунда світлій свідомості господині і розсудливості,— що згодом. Поладите тут те з Мотрею,— сказав він на прощання.

— А з отим Сабрі ж як?.. Покійник подарував його Іванкові.

— Поговоріть про те з Іванком.

Та перший заговорив сам Сабрі.

— Що сі мною тепер буте? А, Іфасю?..— турботливо поцікавився в хлопця Сабрі, дізнавшись, що подарований. Хлопець якраз стояв на колінах перед образами і молився богу.

— Нічого не буде... Відпущу тебе, коли захочеш, додому, як свою даризну.

— А як не сахочеш?.. Моя не сахочеш?..

— Будеш жити тут...

— А як ти на Січі путеш?

— І тоді тут путеш,— спробував перекривити татарина Іванко, осміхнувшись.

— Я не хочу відпустити...— сказав тихо бранець по мовчанці, аж хлопець злякався тих слів, не розуміючи, як то можна не хотіти додому.— Я хочу пути косак...

— Будеш козак, попрошу за тебе на Січі.

Тиха досі хата знову наповнилася пожвавленням. За столом, обідаючи, старий кобзар жартував, вставляв дотепи, розповідав різну бувальщину, та вкінці споважнів і, помовчавши, поділився:

— Був оце на Подніпров’ї... утиски такі, що горем захлинається край. Тож, може, чули, вітебські міщани забили отого уніта, Йосафата Кунцевича, за святотатство над вірою нашою... Дозволь, господине, хай запалю, бо без того не можу й оповісти доладно,— розкрив він пальцями ширіньку кисета, добуваючи тютюн.

— Та просимо, просимо, хай хоч запаху тютюнового почуємо...

— He доведи, боже, бачити таке,— продовжив дід, Перехрестившись,— одні шибениці по шляхах, бодай не бачити нікому... Був якраз у тих краях: убогість содомна. Тут рай проти них... А невдовзі по тому до Києва-Города прибув якийсь Яхія, ніби православний син Турецького Магомета, Олександр. Кажуть, син грекині Він, чи що... Так той султаненко, бачте, взявся наших Січовиків підмовляти на шляхту. Було таке чи не було, не буду брехати, але тут чи на щастя, чи, може, на біду нам позатого літа хани