Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
Згадалося, як уперше після хвороби, після місяців забуття і обструкції, шкандибала у Спілку. О, як то було непросто: виповзти з нори, розправити спину, гордо звести голову і йти, йти, ніби нічого не сталося, ніби не волочаться оглоблями паралізовані ноги, не висить хвостом телячим рука! То нічого, що крижаний піт градом котився по прямій спині, лице під макіяжем усміхалося… Єдиного боялася — щоб його від напруження не перекосило.
Йшла в Спілку, бо котрась із секретарок задзвонила, аби з'явилась, якщо маю потребу, бо сьогодні будуть ділити між слабими і вбогими імпортні ліки, даровані діаспорою. Від слів, від тону вертихвістки мов кип'ятком ошпарило… Між слабими і вбогими — я! Я! Ще зовсім недавно була між сильними світу цього, між можновладними… Ще донедавна вся Спілка (вся!) запобігала і тремтіла переді мною! І от я вже — серед слабих і хворих! Хотілося обізвати секретарку ідіоткою, швиргонути слухавкою, але… неждано для себе усміхнулася вдячно і пролепетала:
— Спасибі! Спасибі, що не забуваєте! То коли прийти? Ага! Обов'язково!
Уявляю, з яким злим задоволенням спілчанські Хіврі, зокрема і подруга Зоя Хавроненко, пліткуватимуть, втішаючись моєю бідою… Та Бог їм судія! І мені, і всім нам — один суддя — Бог!
ЯКА ДОВГА ДОРОГА!Як довго я йшла! Здається, цілу вічність долала триста метрів від рогу вулиць Банківської та Інститутської, де чоловік зупинив «Волгу», до Спілки письменників! Але найбільше дошкуляло те, що мені здавалося, нібито все місто, весь Київ збігся подивитися, як то Я, донедавна майже третя леді республіки, шкандибаю пішодрала за милостинею. Що ж, дивіться! Втішайтеся! Однак пам'ятайте, що судьба — жорстока: вчора — в злоті, нині — в болоті, бо від великого до трагічного — один крок!
Станіслав хотів підвезти під самі двері Спілки, але я відмовила: побачать машину — ліків не дадуть.
Минаючи газетну вітрину з «Літературною Україною» біля під'їзду Спілки, підійшла, нібито щось там прочитати. Насправді, хотіла побачити у склі вітрини власне віддзеркалення. А побачивши дикуваті очі, застиглу ідіотську усмішку, ледь не розридалася. Стояла якусь мить завмерши, збиралася на силі, аби надати обличчю людського виразу: хоча б спокійного, коли не гордовитого, не впевненого…
Н-да, колись я сюди не так заходила… Перехопило від образи подих, але швидко осмикнула себе, закусила вуздечку: тільки — не розкисати, і — вперед! Бо життя, як подивишся, нікого не милує. І стіни цього будинку бачили не раз, ЯК МИНАЄ СЛАВА СВІТУ. Не раз спостерігали, як ще вчора славою осяяного, народом шанованого, вздовж і впоперек друкованого, виносили з цих дверей вперед ногами, нікому не потрібного, тихого і змалілого. Так що, о, Олександро, вперед і вгору!
І покатуляла мармуровими сходами на другий поверх. Колись тут над моєю головою пролунав знущальний голос чорноземного генія: «Хто мені скаже, що написала ця молодичка?» Здається, так він спитав, і таким тоном, ніби сам писав хтозна-які епохальні романи! Наче невідомо, яким генієм був! А дивись — і нема! Давно! А я є! Як там вже не є, але — Є!
У фойє, перед кабінетом одного із секретарів Спілки письменників України вже зібралася чималенька юрба пенсіонерів, інвалідів, просто слабих, кому доконечно були потрібні заморські пігулки. О, Боже! Не Спілка письменників, а патронат для знедолених! Про декого з них і не підозрювала, що ще живі… Радше, животіють, покинуті, забуті, з мізерними пенсійками. Співці Країни Рад, дружби народів і комуністичної доби… Хтось із колишніх партократів приніс на хвості, нібито по бібліотеках тихенько списують книжки про революцію, колективізацію, громадянську та Велику Вітчизняну війну, яку вже соромливо іменують просто Другою світовою, тобто усі твори, написані з позицій комуністичної ідеології. А це, вважай, книжки трьох-чотирьох поколінь письменників. І оцих, побитих міллю і життям. Вони ж, нещасні, не відають, яке «безсмертя» їх чекає…
І не треба. Нехай думають, що творили — на віки, що недаремно змарнували своє життя, переводячи папір і чорнило.
Вітаюся, наліво і направо киваю головою Божим обдувайкам, людським кульбабкам, колись відомим, знаним письменникам, діячам… Колись я дивилася на них знизу вгору, заздрячи Лорі, яку вони мали за рівню. О, як вони з нею носилися! Мов із розбитим яйцем: «А-ха-ха! Ко-ко-ко! О! О! Орленко! О! Орлиця!». Мене ж обминали поглядом, як непотріб, не відаючи, що скоро, дуже скоро я дивитимусь на них із своєї «Гори»…
Н-да… А тепер от ми — рівня. Нас зрівняло життя, підступна, завжди непевна судьба інтелігенції на цій землі, в цій державі чудес і беззаконня…
Займаю в самому куточку чергу, стою, слухаю. Фойє гуде, наче вулик. Одні скаржаться на письменницьке життя-буття, старість, злидні. Інші — раденькі, що тепленькі, себто — ще живі, що трапилася нагода прилізти до Спілки, побачитися з колегами, поспілкуватися. Треті ж — тішаться соборною, суверенною, незалежною і демократичною ненькою Україною і готові знову здихати з голоду, йти під кулі ради нових ідеалів. О, невгамовне плем'я вічних революціонерів — їм аби на барикади!
Серед цієї літературної минувшини то тут, то там миготять і молоді лиця, похмурі, розгублені, виснажені. Підхоплені вітром національного відродження, вони вже написали всі свої молитви до України, і тепер не знають, що ж його далі робити: без роботи, без зарплати, без надії на те, що хтось багатий і добрий колись видасть однотомником важкеньким їх ридання за ненькою… Недарма ж наймолодша літературна генерація, що іменує себе андеґраундом, перейшла рішуче і безповоротно з метафори на матюки.
Ба, а то хто так енергійно гребе до мене, розсуваючи дебелими ліктями утлі тіла колег? Осяйна щаслива усмішка, мов сестру рідну вздріла. Фізія знайома, а як зветься, вбийте, не відаю. В тому, минулому житті, ми з нею навряд чи стрічалися в тісних компаніях. Радше в тісних кабінетах видавництва. Так-так, здається, була редактором мого… себто, нашого з Лорою роману «Криваві заграви», і дивилася на мене, як Ленін на буржуазію, заздрячи люто мені, вишуканій, елегантній, безпечній, обожнюваній чоловіками.
Тепер ми з нею
