Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк

трибуни виривалися не відомі народові вчорашні політв'язні з німбами мучеників більшовизму і тоталітарного режиму. Особливо була здивована, коли побачила поряд з репресованими їхніх опонентів — своїх колег, радянських митців, пристрасних оспівувачів комуністичної доби, приласканих партією і урядом «корифеїв» і «класиків», які буквально вчора ще проклинали українських буржуазних націоналістів, а нині, спритно помінявши кокарди на ленінських кепках, очолили національно-визвольну боротьбу українського народу за свою незалежність. Кинулась до Станіслава. Але він був незворушний. Нічого не пояснюючи, спитав:

— А ти хотіла, щоб цю волинку очолив якийсь неконтрольований маніяк?

І я більше не обурювалася. Навіть тоді, коли дочка генерала КДБ Хаврона, не могла натішитися тим, що ексгумація стала основою національного відродження, що тепер усі видавництва працювали тільки на мертвих — репресованих, розстріляних, вигнаних колись за кордон письменників-протестантів. Коли ж Київ захлеснула хвиля звільнених і приїжджих дисидентів, а діаспора з усіх амвонів повчала затурканий большевиками український нарід, як будувати нову суверенну Україну, стало прикро… Не розуміла, як влада могла допустити таку велику країну до такої ганьби, або ж… Станіслав за старою звичкою приховував від мене державні таємниці…

Однак, як виявилося, у цій веремії він і сам розгубився. Тому, зачаївшись у своїй норі, ми змушені були чекати. І дочекалися. Полювання на відьом! Яке, звичайно, почали з мене! І, звичайно, найближчі, чи то пак, колись наближені, які добре мене знали, а тому володіли інформацією. Своя інтелігентська братія, хлепнувши свободи, не шкодувала ні сил, ні завзяття. У викривальних статтях, якими зарясніли вчора ще віддано партійні, а тепер незалежні демократичні часописи, мене обливали з ніг до голови цинічним брудом, пригадуючи всі мої гріхи. Навіть доброчинство, навіть моя доброта і милосердя інтерпретували не інакше, як знущання ідеологічного монстра тоталітарного режиму над беззахисними «мистцями», як мої колеги стали називати себе з подачі діаспори.

Розгул фантазії моїх «опонентів» сягнув критичної межі: майже всі колись поважні товсті літературні журнали, членом редколегій яких була, наввипередки друкували ганебні пасквілі на мою особу: в недолугих повістинках та романах колеги по перу описували мій багатогранний образ, брутально перекручуючи факти з біографії, обпльовуючи і знущаючись, змагаючись між собою в підлості і бездарності. Одні показували мене народу як сатанинське поріддя системи, інші — як психічно неврівноважену придворну даму комуністичних диктаторів, треті бачили в мені лиш сексуальну маніячку, таку собі розбещену Іродову жінку. Отака зрадливість долі! Вважала себе останньою жебрачкою, а вийшло, що — героїня! А хіба не так, коли вся рідна українська література, набігавшись по мітингах, накричавшись: «Ганьба! Геть!», — крізь ніч не спала, змальовуючи для нащадків мою непересічну особу!

Авжеж, треба віддати каїнам каїнове. Народ правду каже: «Не так тії воріженьки, як добрії люди». О, тут вже добрі люди — вовчики-братчики і лисички-сестрички щиро мені прислужилися. Ховаючи під міною співчуття і обурення зловтіху, приносили ці смердючі пасквілі в мій дім, підносили на тарелях золотих, як голову відсічену Іоана Предтечі до смертного ложа… самого Хрестителя! Особливо зі шкури лізла Хаврона. У-у, гієна… коли я не впускала її в дім, влаштовувала «читки» по телефону, захлиналася нібито благородним гнівом на кривдників-брехунів, а сама, о, я це відчувала кров’ю, аж сикала від зловтіхи і нагоди поквитатися зі мною за все моє минуле заможне і престижне життя, якого сама прагла, та не мала, бо не пощастило захомутати не те що такого, як мій Станіслав, а й кирзового єфрейтора з генеральською перспективою.

Що ж до «колег» по перу, то тут сумнівів не було: це теж була люта помста вічно упослідженої черні, відплата підніжжя — людині з Гори, жінці, життя якої було предметом їх плебейської заздрості! Але найцікавіше те, що все це розуміли і в середовищі «колишніх», але ніхто не став на захист, так за власну шкуру боялися, окрім маловідомої літераторки Васькової, чоловік якої, колишній офіцер КДБ, став одним з очільників СБУ. Так що, її стаття з’явилася радше із солідарності і, на жаль, викликала нову хвилю обурення повсталих посполитих проти мене і «таких, як я».

Але я не зрадила себе і в лиху годину. Не піддалася на провокації. Напівжива, розполовинена хворобою, знайшла в собі сили гідно винести удар «під дих». Стрічала і проводжала «доброзичливців», вислуховувала по телефону з лагідною усмішкою матері Терези, недосяжна підступності у своїм святім всепрощенні. І вони йшли, вчорашні мої сраколизи, бездарні актрисочки, критикеси і поетеси, похнюплені, вбиті моєю вищістю над ними і суєтою суєт. Я так і казала їм услід, ніби благословляючи: «Будьте вищими і вам воздасться».

Знаю, вийшовши за двері і трохи очумавшись від несподіваного нового іміджу многоликої Олександри Ясінської, вони впадали в хтиве злослів'я, але я — я була над ними, високо, дуже високо…

То нічого, що в цей час, в цю гірку хвилину, я ридала і билася в істериці, проклинаючи день свого народження, і своє життя, і державу, і… і… Ридала, звиваючись, як перетятий черв… То нічого, головне в житті — вміти тримати спину! Золота заповідь моєї свекрухи, якій я не зрадила жодного разу, і навіть на смертному одрі не згорбилась!

Палюча, нестерпна образа, злість, біль минали, і я спокійно, відсторонено перечитувала всі, присвячені моїй неповторній особі, опуси, втішаючись недолугістю і безталанням авторів, вбогістю їх творчої уяви. Господи, та мене на сторінках цієї примітивщини і близько не було! І не пахло тут, панове, Олександрою Рибенко-Ясінською! Навіть тінню моєю не були всі ті ходульні партдами, бліді істерички, німфоманки і вампірки — отой червивий плід хворобливої уяви безталанних писак, що начитавшись зарубіжної бульварщини, уявили себе новаторами рідної літератури.

Правду кажуть оунівці: таки нема з ким край боронити і Україну будувати! Один морок! Одне агресивне ніщо! А, як прорік один мудрець: ніщо — воно і є ніщо! І довго ще нам сподіватися ЧОГОСЬ справді геніального на наших самоїдсько-хохляцьких теренах!

ДО ВСЬОГО ЗВИКАЄ ЛЮДИНА

І я звикла. Ба! Така пильна увага з боку пасквілянтів до моєї особи лоскотала моє притлумлене останніми подіями честолюбство. Ще б пак! Тож дійсно треба бути настільки неординарною і примітною постаттю, аби тобою так переймалися різні люди. Не спали через тебе, не їли, лиш писали-писали… Навіть безнадійні нездари, навіть круглі ідіоти…

Надто мене потряс виплодом своєї літературної