Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
Слава Богу, черга рухається. Божі кульбабки виходять із дверей секретарських щасливі, в надії продовжити закордонними пігулками свої лічені дні. Проте розходитися не збираються. Товчуться, купчаться — набалакатися не можуть. Я розумію їх. Знаю, як страшно повертатися в порожній дім, одинокому, всіма забутому. Раніше корифеї та старійшини літературні оселялися в Ірпінському Будинку творчості, щось там собі цюкали на машинках друкарських по своїх кімнатах, гуляли зграйками по тихих алеях, а вечорами в клубі на другому поверсі дивилися кіно.
Ах, кіно! «Это было недавно, это было давно…». Тепер «Ірпінь», щоб вижити, віддали бозна-кому в оренду і бозна-хто тепер гуляє його затишними алеями. А письменницька братія сидить голодна й сумна по щілинах, та лиш спогадами ворушить…
Нарешті, моя черга. Заходжу. Добридень! За столом — мій вічний протеже «по части премий и наград». Скільки пам'ятаю, щось канючив: то квартиру, то посаду, то премію. Вічно ліз у вічі, улесливий, злидень злиднем. Постійно скривлена, кисла пика цієї обділеної таланом і талантом посередності постійно висіла переді мною в повітрі, як надокучлива муха. Але зараз… возсідає на престолі роздута пихою до розмірів буддійського слона! Щось там буркнула і — очима в папери. Невже я так змінилася, що не впізнає? «Я вас слухаю», — каже. «Та прийшла за ліками», — кажу. «А де ваш рецепт?» — питає дерев'яним голосом. «А хіба вам повилазило: на морді в мене приклеєний», — кажу, не моргнувши, і відчуваю, як починає терпнути ліва щока, як перекошується обличчя і в кутику рота закипає піна. Мене так трясе і тіпає, що секретар блідне і, забувши про власну велич, кидається на поміч. Збігається поріділа в рядах літературна челядь. Мене садять на диван, пхнуть до рота склянку з водою. «Може, викликати швидку? Лікаря?.. Може, приляжете?»
Я ще тільки на спілчанських диванах не вилежувалася! Лише цього факту бракувало в моїй одіозній біографії! Поволі встаю, виходжу, затиснувши в спітнілій жмені упаковку із заморськими пігулками. Притихлі рудименти українського письменства перелякано-співчутливо проводжають мене вицвілими очима, і, певно, кожен з них думає, те ж, що і я: «Сік транзіт гльоріа мунді»…
SIC TRANSIT GLORIA MUNDIАвжеж, приблизно так для всіх минає земна слава.
— Так, що — їдемо? Чи ти передумала? — гукає Станіслав.
По моїй руці кудись прудко біжить мурашка, руденька, із золотим прозорим черевцем. Тисячі руденьких заклопотаних мурашок раптом покинули свою роботу і очманіло бігають по мені, радісно лоскочуть волохатими лапками шкіру. Від їхньої метушні терпне рука, терпне потилиця, ліва щока, все тіло. І я поволі перетворююся на великий коричневий мурашник, одурілий від безладної, безцільної суєти маленьких прозорих брунатних істот. Мурашиний абсурд — от хто я. Але… про це знаю тільки я. І мушу, мушу триматися, аби не видати себе з головою перед Станіславом. Адже ж тільки і жде, щоб підловити, заскочити мене на ЧОМУСЬ і спровадити в «дурку».
Сам він навряд чи помітить, що я всього-на-всього мурашиний абсурд. Ніколи не відзначався ні уявою, ані гострим зором. Це я — Я! — була його очима, вухами, носом! Його вовчим нюхом! А всі вважали, що лишень — шиєю. О, коли хочеш чогось доскочити коштом чоловіка, мусиш влізти в його паршиву шкуру і — крутити, крутитися, доки не станеш конусоподібною мурашиною горою. Але — мовчи. Не рухайся. А то Станіславу нічого не вартує розкопирсати мурашник і викинути його за межу. Он він нещасного черв'яка дощового розполовинив лопатою і не здригнувся.
Страх перед Станіславом, що час-від-часу охоплює мою бідну душу, робить мене покірною і таємничою. Дивно, але я любила це скороминуще, полохке відчуття побоювання. В ньому щось було атавістичне, майже болісна потреба кожної жінки обожнювати чоловіка, благоговіти перед ним, сильним і мудрим? Не знаю… Здається, задрімала, або марю… Про що ж я?.. Та все ж про одне і те: про свій страх і… і крах.
Гора моя провалилась у тартари, в преісподню, разом з партійним Олімпом і творчим Парнасом. В один день пішло прахом усе, за що життя поклала. Кафедру історії КПРС перейменували швиденько на кафедру історії України, а кафедру історії філософії — на кафедру просто філософії. І майже вся професура та їже з нею дрібніший інтелект, ці вчорашні високоідейні літописці звитяг комуністичної епохи, ці номенклатурні Нестори, підібрані за всіма критеріями радянської науки і лояльністю анкетних даних, наразі перелицювалися, одягли шаровари та маніжки і, щоб їх не запідозрили в лукавстві, вчинили привселюдно ритуал жертвоприношення, заклавши новим богам, звичайно ж — мене! А чом би й ні? Під-хо-дя-ща кандидатура! По всіх параметрах! Запекла партократка, комуняка, номенклатурна дама, нездара, аферистка… Ату її! Зі свистом і улюлюканням! Аби всі бачили, що ми перші в рядах борців за свободу і демократію, за правову державу і відкрите суспільство! І пішло-поїхало! А розпочав це ганебне полювання на відьму кафедральну хто б ви думали, людоньки? Та мій улюблений шеф, уже декан історичного факультету Пшик-Троянський, отой завкафедрою, котрий пушинки здмухував із моїх соболів з того дня, коли аспіранткою переступила поріг кафедри. І тему дисертації запропонував, і постарався, аби захистилася за першим разом… Цеківський підхлібник! Хамелеон, дешевий пристосуванець! Вірний своїй підлій личині, він перший після проголошення незалежності перестав зі мною вітатися. А коли я в простоті душевній запитала, що сталося, ця почвара болотна роздулася до величини вола і проквакала, з ненавистю втупившись у мене рилом:
— Нарешті… нарешті, я випустив свій уярмлений дух… став тим, ким мене спородили батько з матір'ю!
Я отетеріла, адже знала: ще студентом історичного факультету столичного університету він, перший атеїст і комсорг курсу відрікся від своїх темних батьків-селян тим, що прізвище власне Пшик змінив на, як він вважав, милозвучне і незвичайне: Троянський! А тепер він, бачите, випустив свій уярмлений дух! Тож розреготалася просто у