Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
За чим? За нехитрим, непоказним людським щастям злагоди і любові, якого ніколи не мала? О, Олександро! Бідна, окрадена Олександро! Ти стояла, везуча, красива, маєтна і можновладна, і заздрила двом нещасним калікам, двом щасливим закоханим.
Що ж, видно, Бог бачив тебе на тому тротуарі у Вишгороді. І чув. І от через десять років послав тобі те, на що позавидувала: старість, каліцтво, вірного мужа, приязну любов між вами, співчуття і прощення.
Тож усміхайся, Олександро, впивайся нехитрим своїм щастям, може, якась блудниця, повійниця якась, уздрівши в старенькій «Волзі» пару сивих голубочків, заридає від сорому і вийде з темного лісу гріха на праведну дорогу.
Гаряча і солона, мов сльоза, хвиля ніжності і любові до сивого чоловіка за кермом накочується на мене, накриває з головою. Мимоволі простягаю руку, лякливо і трепетно торкаюся пальцями його потилиці, шиї… Як ніколи колись… мов юна закохана. Станіслав від несподіванки стенає плечима, знічено покашлює. Не ждав від мене… ніколи не чув на тілі своєму сповнених жаги, ласки і щему легеньких, як метелики, дотиків моїх рук. Інших, інших я заманювала доторками співучих, жагучих пальців у прірву насолоди, у чорторию гріха! Іншим шепотіла безсоромні освідчення, а зі Станіславом відбувала хвилини близькості мовчки, незворушно, як надувна лялька… Інших… але — де вони тепер, ті, інші? Нема… Забуто, зневажено…
Та — годі! Досить спогадів, досить терзань! Ще не вечір! Ще лиш надвечірок! Тихе, погоже (усе-таки — погоже!) надвечір'я… І ти ще жива, о, Олександро… А скількох вже нема… вже там, за пругом життя… А ти — є! І ще думаєш про кохання, ще жадаєш його. І дідько з тими злиднями, і чорт із тими катаклізмами, коли ти ще жива, і живий Станіслав, і ви, слава Богу, не під церквою, а їдете собі у «Волзі», і їдете у свою квартиру. А, приїхавши, ти ще зможеш дошкандибати до кухні і насмажити, як порядна ґаздиня, своєму ґазді дерунів із барабольки нового врожаю. А, коли напечеш повну миску, поллєш їх часником зі шкварками, покладеш на стіл перед Станіславом і дивитимешся, як він їсть, точнісінько так, як дивилася на трапезу твого батька мати, як дивилася баба Харитя на діда Адама за вечерею, як робили споконвіку всі селянки: отак сидітимеш напроти чоловіка, підперши кулаком щоку, і — дивитимешся, сповнена любові і світлої радості…
А коли чоловік питиме чай, подзвониш Сашуні, своєму сонечку ясному, тигренятку своєму, і чекатимеш, затамувавши подих, що відповість тобі це чарівне, самовпевнене створіння, твоє геніальне продовження…
Дитя нетверезого кохання Віталика і тої малої заволоки, дочки п'янички із Ворзеля, Сашуня росла в атмосфері перманентних скандалів, п'яних дебошів і гульбищ, в яких кохалися її аристократичний батечко і підвальна посмітюшка мама. Тобі ж, о, Олександро, було не до внучки. Любов і жалість до цього нещасного, покинутого напризволяще звіряти, прокинулася в тебе в лікарні, на смертному одрі, всіма забутої. На той час Віталик зі скандалом розлучився з Ольгою і виїхав у Штати, забувши своє чадо в кооперативній квартирі на Русанівці. Очунявши після інсульту і пропадаючи від самотності, ти примусила Станіслава розшукати Сашуню і привезти, принести до тебе. Тобі треба було когось любити, кимсь… заповнити страшний вакуум у душі, пустку довкола себе… кимсь рідним, дорогим, беззахисним…
Відправивши Станіслава, марила Сашунею, мліла від передчуття зустрічі із крихіткою. О, ти всю — всю її обцілуєш… її рученьки пухкенькі, її ніженьки, її щічки солодкі… Обдаруєш свою лялечку, кицуню свою іграшками та солодощами! Уявляла, як світитиметься від щастя Сашунине личко… сяятимуть оченяточка…
І раптом відчинилися двері спальні і… ніколи не забудеш повного ненависті, недитячого погляду з-під лоба. Зацьковане звіря, виряджене в яскраві закордонні шмотки! Господи, невже це ота пелюсточка ружова, яку ти їздила на «Чайці» забирати з пологового будинку разом з її стервою мамою?! Тебе охопив жах, однак, пересиливши себе, покликала якомога лагідніше:
— Сашуню, золотце, ходи до Бусі.
«Стерва ти, а не Буся», — в унісон твоїм думкам тоном перекупки відповіла Сашуня і, зло ошкірившись, запитала:
— Зачєм развєла нас с папкой?
За цим резонним запитанням Сашуня сипнула таким добірним матом, такою брутальною лайкою, що ти обімліла. О, судьба тебе не милувала, вона вирішила розправитися з тобою, розмастити тебе по землі! Добити жахливими словами, які, мов чорні стріли помсти, вилітали з вуст безневинної дитини. І нерви твої здали, і ти заверещала від жаху:
— Забери! Забери її!.. Бо я не витримаю, я більше не витримаю!
Оце був справді крах, кінець всім твоїм надіям, всім честолюбним намірам… Сашуня була гріховним плодом і безневинною жертвою всього твого безумного життя, диявольського марафону… розплатою… Діти — дзеркало твого життя… Хто це сказав? Але чому тільки тепер пригадалися тобі ці правдиві слова? Ні, нічого нема випадкового в день покути! Господи, чого мені так… навкіс-перекіс? Чи я в Тебе теля з’їла? Чи найбільше перед Тобою завинила?
Рука, ще мить тому ніжна, ласкава, трепетна рука закоханої жінки нервово стискає плече Станіслава, що зосереджено кермує собі «Волгою».
Але, Господи, чи мені одній так? Ніби у когось воно, те життя, щасливіше? Неправа я, Господи, неправа… Прости мені, Господи!
Переводжу дух, виринаю із спогадів, як із ополонки, озираюся: яка краса! Їдемо лісовою дорогою. Попереду, мов хлопчисько, біжить поміж червонокорих сосон і золотоголових кущів — сонечко призахідне! Бідне дитя! Не відаю, якими методами виховання «впливав» на Сашуню Станіслав, в той час коли я ридала в істериці, а потому, наковтавшись снодійних пігулок, переживала кошмари, але вранці прийшла до мене внучка сама. Обережно, мов кошеня, потерлася об мою руку, насторожена, готова кожної миті здибити шерсть…
От бісове поріддя! Три вершка від горшка, а стільки характеру! Викапана бабця! Істинна Олександра Рибенко-Ясінська! Хоча… ще з крутішого тіста. Бо не ця шмакодявка, а я — стала перед нею на коліна і попросила пробачення, і випросила прихильність. А
