Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
— Я ж то думаю — звідки сморід такий? А це ви, шановний, дух уярмлений випустили!
О, як затряслася, заволала ця шмата, цей сраколиз:
— Геть! Ми — по різні боки барикад! Геть!
І, смачно плюнувши йому в пику, я пішла геть. Пішла регочучи, але в душу гадючкою заповз холодок. Моя собача інтуїція застерігала: «О, Олександро, вважай! Щурі тікають — хана „Титанику“».
При всій своїй огиді до щурячого плем'я, цінувала його за вражаючу інтуїцію і колосальний інстинкт самозбереження. Власне, те, що тримало завжди на поверхні й мене, грішну… Але, як каже Хаврона, «нє до такой стєпєні!»
Ще розводив руками на телеекранах Горбачов, ще перся в народні депутати Щербицький, ще вагався Станіслав, адже ніяк не міг повірити, що валиться на очах те, що зводилось на кістках на віки, що цементувалося кров'ю цілих поколінь, а пшики вже знали, що робити. І тільки тоді, коли Троянський-Пшик поклав з апломбом на стіл університетського партбюро свій партійний квиток, Станіслав зрозумів: усе! Вісь зламалася. Летимо в тартари!
Більше на кафедру не навідувалася. Лікувала ображене самолюбство спілкуванням з молодим дияволом Аркашкою. Знаходила віддушину в чортівні, що лізла, перла, як випари пекла, крізь щілини в земній корі під нашим, на очах погибаючим, Вавилоном.
Тим часом Троянський-Пшик ставав майже національним героєм. Його Гераклові подвиги здачею партійного квитка не завершилися. Кажуть, він перший в університеті викинув синьо-жовтий стяг із вікна кафедри історії комуністичної партії Радянського Союзу, очолив університетський осередок «Руху» і активно трудився над створенням партії «нового типу». Водночас, зі шкури ліз, аби нашкрябати своє ім'я свідомого патріота на скрижалях рідної історії. Мало в осад не випала, прочитавши випадково у «вечірці» відозву Троянського-Пшика до темного народу з нагоди Референдуму 1 грудня 1991 року: «Немає сумніву, що кожна порядна людина, не залежно від національності, яка не засліплена ідеологією „світлого майбутнього“, або не залякана чи одурена більшовицькими агітаторами, буде проти „оновленого“ Союзу. Гряде вирішальна година… В країні загострюється політична боротьба, посилюється наступ агонізуючих реакційних сил КПРС, імперського центру та інших прибічників антинародного режиму, які намагаються затримати і задушити процес демократизації…» І так далі і в тому ж дусі.
Так Троянський-Пшик став ідеологом національно-визвольної боротьби, епохальних змагів за державність України серед наукової інтелігенції. Я ж — ворогом народу, тою, кому збуджені, пробуджені від комуністичного сну маси кричали услід на вулицях столиці: «Ганьба!», «Комуняку — на гілляку!».
Спостерігала метаморфози з ближніми, цей безсоромний розгул мімікрії спокійно: не вистачало вже ні сил, ні злості, ні гумору. Лише думала із сарказмом: «Троянський кінь у таборі демократії». І наче у воду дивилась: як ще недавно лисніла його пика бундючна ошую компартійних вождів по президіях, так нині блищить одесную Левка Лук'яненка — жертви тих самих вождів і їхнього терору. А «визволений дух» цих шпиків-пшиків метається між політичними берегами, як лайно в ополонці, не тонучи, забруднюючи атмосферу незнищенним запахом людських екскрементів.
Та що той Пшик! У яку ще вчора партійно-радянську установу не поткнися: Смольний! Чи то пак: Гуляйполе, резиденція батька Махна! Козацька вольниця! Лиш кулеметів на тачанках та коней у фойє бракує! Зате гетьманів-отаманів — хоч гать гати. І всі рвуться очолити на визвольну війну свій нещасний народ. І кожен сідлає свого «коника», створює свою партію, своє військо. Звісно, усім тим верховодить «невсипущий-невмирущий і за всіх у світі сущий» вчорашній комуніст-інтернаціоналіст, співець радянської влади Янус Многоликий. Поряд — на коні вороному — «душка» Краснобай солов’єм заливається на все горлечко луджене, режим комуняцький проклинаючи. А на коні білому — Шевченка цитує вічний парторг Лучезар Гундосий, той самий, що, скориставшись розрухою в державі і головах колег, спішно присвоїв собі давно омріяне звання академіка і тут же очолив щойно спечену «шарову» «академію патріотознавства». А побіля них в’юном в’ється Полятицький, на гостроверхій головешці — справжній терновій вінець! Най вам грець з таким мучеником! А далі, а далі… Одно слово — революція! А бідний народ метається між батьками нації, одурілий від проблеми: до кого пристати? І стоїть такий гармидер, такий рейвах, така еклектика одухотворених патретів вчорашніх радянських інтелігентів з парсунами якихось непевних обшарпаних типів! Матінко! А пробуджене українське жіноцтво! О, ці синьо-жовті плахти на широких клубах (нічого собі древка для священних національних штандартів!) та паперові віночки (символ непорочності) на сивих голівках вчорашніх комсомолок-активісток, які дерлися на трибуни і, закотивши очі, кликали народ на прю з комуністичним драконом, московським Змієм-Гориничем. О, то було ще те видовище! Особливо, коли до кожного мікрофона доривалася зі своїми дубовими публіцистичними віршами те жеребище з яйцями, той Павлик Морозов, обвішаний коралями поверх картатого піджака, Ангеліна Батюк. Тільки-но вчора її увічнювали республіканською літературною премією за збірочку віршів про колгоспне село, а точніше за те, що здала з тельбухами рідного тата, який, як виявилося, був під час війни в рідному селі поліцаєм, а нині з тим же стервозним ентузіазмом стриже-бриє купони з представників української діаспори, перелицьовуючи на ходу свого тата-падлюку, від якого недалеко відкотилася, на героя, борця з комуністичним режимом!
Так що, тепер вже нікуди не хотілося потикатися. Скрізь була чужа. Але чому? Що не перелицювалась? Що чесно не бажала втрачати те, що мала від системи: владу, гроші, почесті? Тому що не бажала добровільно у суверенну самостійну, бо мені було добре в «Союзі непорушному республік радянських»?!
А що, чесність не в честі у мімікрістів? Отак я козирилася-костричилась, але жаба образи душила, коли без мене проводилися буйні національні дефіляди, Шевченківські свята, дні і тижні літератури, поетичні фестивалі… На цих оказіях правила бал діаспора, дисиденти, репресовані та перефарбовані. І досі збагнути не можу: як то вони знаходили спільну мову, ті, що проклинали один одного в поетичних інвективах за зраду Батьківщини? Одні, застрашені КДБ, другі — куплені ЦРУ? Ті, що сиділи за ідею українську по ГУЛАГах, і ті, що відправляли їх туди доносами, анонімками і чистосердечними осудженнями на партійних зборах?
Тепер вони кажуть: «Заради України мусимо прощати один одному. Заради її соборності і державності… навіть хохлацьке самоїдство».
Прощати, замість того, щоб гарячим залізом випалювати з душ цю ганебну національну рису характеру?! Авжеж, собі і не таке
