Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
Станіслав бариться. Щось там грюкає, стукає, хряскає дверима машини. Певно, ладнається від'їжджати. А я б із задоволенням зосталася на ніч на дачі. Так давно не бачила зоряного неба, не чула тиші…
Одну із прикуплених квартир подарували Сашуні, іншу, фешенебельну, в центрі Києва здаємо за долари під офіс американській благодійній організації — одній з тих так званих «неурядових» інституцій, яка за кошти Вашингтона здійснює в країнах третього світу державну політику духовної експансії. Без атомних і ядерних бомб, без оголошення війни, ненав'язливо і по-діловому юне військо місіонерів слов'янського походження давно перейшло кордони розваленого Союзу і довершує те, що не встигли зробити засоби масової інформації, ЦРУ і ФБР за 70 років. Сіє на руїнах вчорашньої наддержави мудре, вічне, світле: всепереможне захоплення американським способом життя, американським способом мислення і діяння, спрагу свободи, ілюзію здійснених можливостей. Міф про Америку й американський спосіб життя, мов пухлина, розростається у нашій суспільній свідомості, пожирає здоровий глузд, притлумлює, вичавлює з голів почуття патріотизму, національної гордості, людської гідності, врешті решт! А тележурналісти, які донедавна залякували нас жахіттям «загниваючої» Америки, нині захлинаються від дифірамбів «американському феноменові», нав'язуючи комплекс неповноцінності розгубленим «совкам» «от Москвы до самых до окраин»…
Що ж до мене, то за великим рахунком нічого не маю проти Америки, — сама була в дикому захваті, особливо від добробуту американців. Однак легкий флірт із заморським раєм і трагічна любов до рідної землі — різні речі! Тим більше, що святе місце порожнім не буває. Вакуум заповнюється любов'ю до далекого ефемерного і зневагою до свого, рідного, реального.
Шкода, але виходить так, що історія повторюється: рятуючись від азіатського іга, потрапили під західну окупацію. Найгірше, що руйнуються моральні устої, традиційне розуміння добра і зла, честі і ганьби. Тотальне насильство, тілесна розгнузданість заполонили наш ефірний простір… Чом не роздуми для письменника? Але письменники мовчать. Мовчать ті, що ще недавно репетували на барикадах перебудови про радянську подвійну мораль, колотили народом, скидали з п'єдесталів бронзові бюсти і пам’ятники вождів. Мовчать колишні «володарі думок», «інженери людських душ», «цвіт інтелігенції»… Забуті, самі повержені з п'єдесталів, не затребувані новим часом, загублені у всенародному блуді, одурені самі собою…
Воістину: за що боролись — на те й напоролись. Трубили в луджені горлянки ганьбу Єрихону, доки не впали його стіни, доки не згинула держава, яка щедро платила хоч і не всім, але більшості — за вірну службу, за талант оспівувати і прославляти її устої прижиттєвими повними виданнями творів, будинками творчості, квартирами з додатковими двадцятьма метрами на кабінет найбездарнішому, преміями і премійками, поїздками за кордон, велелюдними, бучними всесоюзними і республіканськими з'їздами, пленумами, днями літератури, гонорарами, врешті — пенсіями на рівні персональних… Чого ще бракувало?! Ґудза?! Але ж ті, кому його бракувало, мали собі табори для неблагонадійних, любов закордону і славу протестантів у світі буржуазних свобод! Кожен вибирав свою дорогу. Тепер усі маємо один ґудз, який самі собі зав’язали… І невідомо, коли розв’яжемо…
Видавництва, видавши за гроші діаспори усіх репресованих, без підтримки держави розвалилися, товсті літературні журнали захиріли, від Літфонду одна назва зосталася, будинок Спілки письменників — ця цитадель радянської духовності — разом із знаменитим рестораном «Еней» віддані в оренду доморощеним нуворишам, фірмачам і банкірам. Подейкують, що новоявлені магнати, «дрогнув сердцем», щокварталу влаштовують для зголоднілої письменницької братії благодійні обіди в тому самому «Енеї», з якого вона ще пару років тому не вилазила, обмиваючи та пропиваючи гонорари. Колись тут була козацька вольниця, гримів «Еней» піснями і сміхом, а на стінах, розписаних знаменитим Базилевичем, серед героїв «Енеїди» продивлялися ще молоді профілі корифеїв та молодих знаменитостей, зокрема й Лариси Орленко… Лори…
Лора… Вона любила «Еней» і «Еней» любив її. Шанував. Аякже, талант, знаменитість, а до всього — заввідділом поезії одного з найвагоміших товстих часописів. Вважайте, що це від її настрою залежало, надрукує чи не надрукує журнал того чи того генія, а водно — почує чи не почує про нього світ… Тому-то «Еней», натоптаний чорноземними генійочками, і шанував Лору і… наливав «гірку» по вінця. А найчастіше і найщедріше підливав той її залицяльник останній — Полятицький. І Лора шпарко хилила чарку за чаркою, не помічаючи, що поволі спивається…
Господи, що це я?! Чого це я раптом згадала про неї? Де Станіслав?! Що він там в дідька робить?! Пора їхати! Але, правду кажучи, їхати не хотілося. Не хотілось їхати від землі, тиші, осінніх пахощів — у бетонні джунглі столиці…
Зловила себе на тому, що намагаюся думати про що завгодно, тільки б не згадувати про неї, Лору… Але її тінь, її тінь заступає мені сонце, тьмарить погляд… Геть! Геть! З очей! З пам'яті! Станіславе! Станіславе! Де ти?
Мій різкий, стривожений голос розпанахує лагідну тишу, і від того стає ще тривожніше…
— Що сталося?! — біжить від будинку переляканим чоловік.
— Нічого не сталося! Пора їхати — от що сталося!
Станіслав полегшено зітхає: пора так пора. Збирає знаряддя праці: лопату, відра, мішки з картоплею. Вся його постать — втілення терплячої жертовності і жертовного терпіння. На якусь мить стає шкода його, і я кажу винувато:
— Вибач, але завтра мушу йти в Спілку… за тими ліками, будь вони неладні!
Станіслав не реагує. Чому? Невже його не обурює моє вимушене жебракування? Принизливе випрошування не срібла-злота, навіть не шматка хліба, а… мить, хвилину життя?!
Що ж це коїться? В аптеках ліків немає, зате на товчку за них з тебе шкуру деруть! І гріха не бояться… Раніше діставала медикаменти через знайомих лікарів, по блату, дякуючи старим зв'язкам. Тепер — урвалося. Тепер для тих, хто вчора за щастя мав клізму мені зробити, я — ніхто, чи то пак — просто жебрачка, представниця марґінальних верств населення… Але, забудькуваті ви мої, усім марґіналам ви обіцяли соціальний захист, щоправда, спершу розплодивши їх. Я теж — жертва вашого безголов'я. Тож хай буде соромно вам, а не мені!
Сповзаю із стільчика, скручуюсь калачиком і масажую затерплу ногу. Станіслав віддаляється, обвішаний мішками та відрами, просто-таки велетень, коли дивитися на нього від самої землі.
Заплющую очі: отак би й заснути. Навіки.
