Уран - Микола Якович Зарудний

— Дуже мило з вашого боку.

Коли сопрано не спало, то було чарівною жінкою. Капа стежила не лише за собою, а й за Наталкою: на кожній станції примушувала виходити на перон і робити вільні вправи. Її абсолютно не турбувало те, що навколо збирався гурт цікавих. А в Могильові їй влаштували овацію на пероні, бо хтось сказав, що це екс-чемпіонка світу з метання диска.

— Про мене ще не забули,— задумливо промовила Капа, вклоняючись на всі боки.

Дізнавшись, що Наталка з Давидом їдуть у Дубулти без путівок, Капа написала записку й віддала Наталці.

— Це записка до моєї подруги Лючії Стец, вона була нашим концертмейстером. У Ризі в неї квартира й сто тисяч знайомих. Вона вам допоможе. Не варто дякувати, ви мені подобаєтесь, молодята...

Лючія Стец — висока сива бабуся, напрочуд моторна й струнка, прочитала записку й запросила Наталку з Давидом у вітальню.

— Впізнаю Капу. Щоразу вона збільшує коло моїх знайомих. Пийте каву, а я зараз подзвоню. Ви з України? Я в захопленні від вашого Київського оперного театру. Коли вони гастролювали у Москві, я спеціально приїздила, щоб послухати Євгенію Мірошниченко і Белу Руденко. Колосально! І ще я в захопленні від вашого Лисенка.

— Нам дуже приємно,— сказала Наталка.

Лючія довго кудись дзвонила, повернулася радісна:

— Якщо ви не влаштуєтесь у пансіонаті, то зможете зупинитись у моїх приятелів у Дубултах. Адресу я вам напишу. Сільва і Яніс Сурвилло. Діти їхні поїхали на Кавказ, і квартира вільна. Ви почуватимете себе як удома. Влаштуєтесь, подзвоніть мені, я буду рада.

Подякувавши гостинній Лючії, Наталка з Давидом взяли таксі й за півгодини були в Дубултах. У пансіонаті їм запропонували капітальний брезентовий намет. Давид відмовився, боячись, що Наталка може застудитися.

— Поїдемо до Сурвиллів.

Наталці дуже сподобався будиночок Сурвиллів і самі господарі — старенькі, симпатичні люди.

Сільва Ернстівна повела їх на другий поверх.

— Ось ваша кімната, спати можна й на балконі. Ванна — поруч. Готувати можете на кухні, бо в ресторанах дорого... Влаштовуйтесь... Ми взагалі нікого не приймаємо, але я не могла відмовити Лючії... Це подруга мого дитинства... Ми колись разом працювали в цирку... Помийтеся з дороги і приходьте пити каву.

Згасав день. Крізь високі золотаві стовбури сосен виднілося сиве море, неспокійне й тривожне, а може, це тільки так здавалося Наталці. Щось гнітило її, і Наталка не могла знайти причини. Все склалося чудово: зустрілися гарні люди, поруч море, затишна кімната... Кімната. Одне широке ліжко, фотелі, трельяж, шафа... Звичайно, господарі прийняли її з Давидом за подружжя... Але це просто неможливо... Треба пояснити Сільві Ернстівні.

Хтось постукав у двері.

— Прошу.

— Ми запрошуємо вас до столу,— церемонно вклонився Яніс. Він був у білій сорочці з пишним чорним бантом.— Даруйте, ваш чоловік ще у ванні? О, вибачте!

— Я зараз буду готовий! — відповів з ванни Давид.

— Вам подобається у нас, Наталі? Тут хочеться жити тисячу років, — Яніс вийшов на балкон.— Ви чуєте, як шумить море? Ви з ним можете говорити, як з живим... Але це в мої роки... Вам же — є про що говорити з вашим чоловіком.

Яніс провів Наталку й Давида до просторої кімнати, посадив у зручні крісла біля круглого столика, наповнив маленькі чарочки. Сільва Ернстівна принесла каву.

— Це знаменитий ризький бальзам. Найкращий напій у світі допомагає від двадцяти семи хвороб,— Яніс подав чарки Наталці й дружині.

— Яніс, більше двох чарок ти сьогодні не одержиш, якщо навіть заливатимешся соловейком,— запевнила Сільва Ернстівна.

— У вас теж така дружина? — звернувся Яніс до Давида. — Якщо ні — користуйтеся нагодою... За ваш приїзд... За Україну... Там теж моє серце... На Україні загинув у двадцятому році мій брат... Він служив разом з Яном Фабриціусом... За наше знайомство й за нашу дружбу.

— Тепер я хочу почастувати вас українською горілкою,— сказав Давид, збігав на другий поверх і приніс гранчасту пляшку з перцем.

— Вельми смачний бальзам,— похвалив Яніс, посмакувавши.

— Янісе, ти багато собі дозволяєш,— зауважила Сільва Ернстівна.

— Мені, здається, сьогодні не треба виступати на арені, Сільво? Ми були колись чудовою парою,— Яніс пригорнув до себе дружину.— Ми працювали на трапеції, під куполом цирку... Нас бачила вся Європа...

— Колись ми літали в повітрі, а зараз не дуже швидко можемо ходити по землі,— усміхнулася печально Сільва Ернстівна.

— Усьому свій час. Діалектика... Тепер я раджу вам пройтися до моря, а потім добре відпочити з дороги.

Наталка з Давидом довго сиділи на березі, слухаючи величну симфонію моря.

— Змерзла? — Давид накинув свого піджака на плечі Наталці.

— Мені хороше... Дихати легко...

— Мені теж... Ти не шкодуєш, що поїхала?

— Ні,— відповіла по паузі.— Давиде...

— Що, Наталко?

— Розумієш, ми не можемо залишатися в одній кімнаті...

— Чому? Я лікар і... даю тобі слово, що... Ти можеш не турбуватись, я спатиму на балконі...

— Ні. Я попрошу Сільву Ернстівну, щоб вона знайшла тобі інше місце.

— Будь ласка. Але це умовності. Їм нема абсолютно ніякого діла до нас.

— Кому, умовностям?

— Ні, господарям.

— Я мушу їм сказати.

— Не заперечую. Хай вони переконаються, що й у наш час існує платонічна любов. Повір, що я це не пов'язую з іменем твого чоловіка...

— Ти небезпечно жартуєш, Давиде.

— Це не жарт, Наталко.

— Не розумію.

— Сліпа? — Давид узяв Наталку за плечі й повернув до себе.

— Пусти, не треба,— Наталка вислизнула з піджака і відійшла.— Чи ти гадаєш, що на курорті неодмінно треба фліртувати?

— Я люблю тебе, Наталко. Хіба ти не бачиш?

— Давиде,