Уран - Микола Якович Зарудний

— Я люблю тебе,— повторював він, наближаючись до Наталки.— Давно... чуєш?

Наталка просто в черевиках побігла в море. Він наздогнав її, цілував гарячі губи, щось говорив, але Наталка нічого не чула...

Давид вивів її на берег, а вона хиталася, наче п'яна, в її очах застиг переляк. Треба негайно втекти звідси, знайти якусь машину, поїхати на вокзал... У Сосонку... Не можна обривати останню нитку, що зв'язує її з Платоном... Що зв'язує? Нічого не зв'язує, то все плід хворобливої уяви... Все кінчено, нема голубих візків... Платон ніколи не залишить своєї Сосонки... Ніколи... То його доля... А що робити їй?

— Давиде, відведи мене додому,— прошепотіла Наталка.

Він пригорнув її міцно, закутавши в піджак. Наталка йшла покірно. Вона відчувала його руку на талії й не мала сили вирватись.

— Я приготувала вам постіль,— зустріла їх Сільва Ернстівна.— На добраніч.

Наталка скинула черевики, босими ногами лічила східці. Три... п'ять, шість... Треба сказати Сільві Ернстівні, щоб Давида влаштували в іншій кімнаті... Дев'ять, десять... Треба покликати її... дванадцять, тринадцять... Навіщо кликати? Їй так хороше з ним... Скільки ночей він просидів над нею в клініці... У нього сильні руки хірурга... Так, вона знає, що він любить її... Любить... Шість, сім... Збилася з ліку...

— Заходь, Наталочко,— Давид відчинив двері.

Перше, що побачила Наталка, було широке ліжко з двома величезними подушками, пухкими й білими... Ще можна покликати Сільву Ернстівну, можна, вона прийде й забере Давида... Щось клацнуло. Це Давид повернув ключ у дверях... Чому він не ввімкнув світла? Ні, не треба, не треба... Він зайшов у ванну. Ні, вона не може при ньому роздягнутися. Наталка зірвала з себе плаття й, наче злодій, підкралася до ліжка. Треба покликати Сільву Ернстівну. Відчинити двері й гукнути... Він вийшов з ванни...

— Не треба, Давиде, не...

* * *

Хвіртка була зачинена. Платон довго грюкав, поки нарешті вибігла з дому Ольга Аркадіївна.

— Ви? — полізли змійки брів на лоба.

— Я. Доброго дня.

— Чого ж ви не повідомили, що приїдете?

— Я й сам не знав, Ольго Аркадіївно. Був у Києві, звільнився і... приїхав. Маю до поїзда ще вічність — дві години. Де Наташа, як вона?

— Нічого, краще... Добре... Заходьте, скоро прийде Михайло Костянтинович.

На веранді Платон розгорнув пакунок.

— Сподобається Наташі?

Величезний голубий шарф пухом злетів до стелі.

— Розумієте, Платоне... Наташі нема... Вона поїхала... лікарі порадили...

— Куди поїхала?

— На Ризьке узбережжя... Там чудовий клімат для неї й море... Вона так мріяла...

— Жаль... Ні, власне, добре, що поїхала,— Платон дуже ретельно складав шарф.— Дуже добре. Давно поїхала?

— Вже півмісяця, пише що добре влаштувалася, гарна квартира, близько море...

— А вона хіба не в санаторій поїхала?

— Ні, так... сама...

— Здається, прийшов наш начальник автоколони,— Ольга Аркадіївна поспіхом вибігла на подвір'я.

До відходу поїзда, яким мав їхати Платон, залишалася година.

— Мені пора,— Платон попрощався.— Дайте мені Наталчину адресу.

— Я тебе проведу, Платоне,— Нарбутову хотілося якось зігріти ці відвідини.

На вокзалі Нарбутов, бажаючи заспокоїти Платона, сказав:

— Ти нічого не думай, Платоне... у них з Наталкою просто дружні стосунки, так що не вбачай у їхній поїздці чогось там такого...

— Ви про що говорите, Михайле Костянтиновичу? — не зрозумів Платон.

— Ну, про те, що вони поїхали вдвох...

— Хто поїхав?

— Наталка і Давид... Хіба тобі не сказала Ольга Аркадіївна?

— Ні... Вона говорила, що Наталка поїхала сама...

— Чому ж вона не сказала? — Нарбутов раптом змінився на лиці.

— Це ви запитайте Ольгу Аркадіївну. Бувайте здорові Михайле Костянтиновичу...

— Платоне, все буде гаразд,— запевняв Нарбутов.— Усе мусить бути добре...

Поїзд рушив, а Нарбутов усе йшов біля вагона й повторював, наче заклинав:

— Усе буде гаразд... мусить бути...

Якщо ви кілька років не були в Косопіллі, то нізащо не впізнаєте центральний майдан біля базару. Колись це був звичайнісінький майданчик з безліччю стежечок, протоптаних у спориші, з козами, які, здавалось, були прив'язані до кілочків ще з доісторичної епохи. У ярмаркові дні майдан займали вози з поросятами, гусьми, качками, і він ґелґотав, кукурікав, хрюкав, сміявся, божився, лаявся, а під кінець торгу — співав.

Та всьому настає кінець. Одного ранку районні шляховики пригнали на майдан свої бульдозери, скрепери, котки — зрівняли все, вкрили сизим асфальтом, потім у деяких місцях його зірвали, навезли чорної землі і розбили клумби, а ще через кілька днів почали зводити якусь стіну. Клали її з червоної цегли, на доброму цементі. Косопільчани — великі патріоти свого міста, і, звичайно, споруда не могла не привернути їх уваги. Одні твердили, що будується лазня або літній кінотеатр, інші запевняли, що буде тир. Суперечкам поклали край муляри, яких найдопитливіші вирішили почастувати після роботи пивом.

— Буде районна дошка пошани,— відкрили таємницю муляри десь після третього кухля.

Цегляний мур ніяк не був схожий на дошку, та коли по обидва його боки виросли колони, то стіна прибрала справді якоїсь таємничої величі, а щоб ніхто не сумнівався в її призначенні, вгорі зробили бетонний напис: «Дошка пошани Косопільського району».

Мур був високий і широкий: на ньому вмістилися б не тільки кращі з кращих трудівники району, а й ті, хто ще мріяв уславити рідний край. Але, виявилося, на дошці будуть не просто прізвища ударників праці, а й портрети.

На Травневі свята дошка була урочисто відкрита. У Косопіллі запевняють, що художник достеменно передав портретну схожість Героїв. Єдине, що він собі дозволив,—