Уран - Микола Якович Зарудний

Секретар міськкому партії прийняв Нарбутова як давнього знайомого.

Уважно вислухав його і сказав:

— Мені доповідали товариші з оргвідділу, що вам пропонували кілька посад, але ви відмовилися.

— Мене, мабуть, не так зрозуміли товариші. Мені не потрібні ніякі склади, майстерні одягу... Я хочу справжнього діла,— відповів Нарбутов.

— У вас великий досвід, товаришу полковник, це ми знаємо і щось придумаємо, бо зараз таких вакансій, на жаль, нема.

— Яких вакансій?

— Керівних,— пішов на відвертість секретар.

— Я не прошу у вас таких посад. Пошліть мене на будь-яку роботу, щоб я міг працювати й бути корисним.

Секретар міськкому полегшено зітхнув.

— Михайле Костянтиновичу, це вже ділова розмова, пробачте, але я думав, що ви домагаєтесь...

— Я нічого не домагаюсь, товаришу секретар.

— Є у нас автоколона при будівельно-монтажному управлінні, не колона, а горе. Чотири начальники за рік змінились, усі плани в них летять шкереберть. Машини поламані, дисципліни ніякої... Обком за цю колону скоро мені догану винесе, точно. Підете начальником? Але попереджаю вас, Михайле Костянтиновичу, буде тяжко.

Нарбутов не вагався:

— Піду.

— Вас послав до мене сам господь бог,— секретар потиснув руку Нарбутову.— Зараз я подзвоню в управління.

Вислухавши чоловіка, Ольга Аркадіївна презирливо посміхнулася:

— Доходився! Чула, Наталко? З ранку до ночі буде сидіти в тих майстернях і матюкатися з шофернею. Полковник...

— Буду! — стукнув кулаком по столі Нарбутов.— Бо я ще хочу жити, а не киснути.

— Батьку, ти правильно зробив, — сказала Наталка.— Ти в мене молодець. Слово честі, краще матюкатися з шоферами, аніж вислуховувати тиради нашої чарівної мамаші.

— Ти — невиховане дівчисько! — гримнула Ольга Аркадіївна.

Батько повертався з роботи пізно, інколи його підвозив якийсь самоскид. Наталка бігла до хвіртки й кричала:

— Привіт автоколоні!

І здавалася вона в такі хвилини Нарбутову маленькою, ніби поверталися далекі молоді роки. Переодягаючись, він розповідав дочці, як минув день, що зробив, де був.

— Дуже цікаво! — кидала Ольга Аркадіївна.— Він дістав два колінчастих вали!

— Не два, а три,— поправляв Нарбутов.

— Подвиг!

...Мати увімкнула світло в саду. Мура, похитуючи стегнами, співала:

Потім Наталка побачила Давида з букетиком троянд. Він привітався з усіма і поцілував руку Ользі Аркадіївні. Щось запитав, і мати показала рукою на її кімнату.

Давид зайшов без стуку.

— До тридцяти років жінки мають право відзначати свій день народження, потім рекомендується тримати ці дати в таємниці. Наталочко, це звичайні троянди, але я ходив за ними аж у Старе Місто. Шість кілометрів — коментарі зайві. Руку я цілував твоїй мамі, підставляй щоку. Ніякого задоволення. Якщо мені дадуть чарку горілки, я вип'ю за твоє здоров'я.

— Може, підемо в сад?

— Ні. На мене негативно впливають Мурині стегна,— засміявся Давид.

— Не дивись.

— Це неможливо, бо мені здається, що Мура складається з самих лише стегон.

Наталка принесла коньяк і яблука. Давид випив.

— Можеш мене поздоровити, Наташо.

— З чим? Захищаєш докторську дисертацію?

— Більше. Шеф дозволив іти у відпустку. За два дні я буду штовхатися в Ялті.

— Заздрю.

— Їдьмо разом. А що?

— Давиде! — покликала Ольга Аркадіївна.— Дами ждуть.

У садку гарчали саксофони — мати принесла магнітофон.

— Йди, йди,— сказала Наталка,— я прийду пізніше.

Мура вгвинчувала свої каблучки у гравій:

— Давиде, шейк!

— Дуже корисний танок для функцій тазу і м'язів живота,— прокоментував дивовижні Мурині па Давид, потім скинув піджак і, вловивши ритм, став гідним партнером чарівної Мури.

Гості аплодували.

— Ну, як? — стрибали бісики в очах Мури.

— Муро, ви — секс-бомба.

— А що таке секс?

— Це я вам розкажу потім.

— А чому не йде сюди Наталка? — бісики ще стрибали на Давида.

— У день народження людина мусить подумати про своє життя, Муро, з погляду філософії. Наталка думає.— Давид налив шампанського.— Будемо ортодоксами й вип'ємо за батьків іменинниці, Ваше здоров'я!

— Якби не ви, Давиде, то я померла б з нудьги! — Ольга Аркадіївна поцілувала Сокальського.

— І я,— потягнулася до Давида Мура.

— Муро, ви кусаєтесь! — зауважив Давид.

— А ви зовсім не вмієте цілуватися.

— Оце поїду в Ялту і попрактикуюсь,— пообіцяв Давид.

— Візьміть мене з собою,— кокетувала Мура.

— Мій кошторис не витримає такого навантаження...

— Я вас прохарчую...

Наталка перечитувала телеграму. Навіть не написав «цілую»... «Бажаємо щастя, мужнього серця й голубих візків...» Нема ні мужності, ні голубих візків. Не приїхав. Наталка думає про це без жалю. Вона просто хотіла, щоб... які бридкі думки лізуть в голову! Але їх не відженеш. Вона хотіла б знову прийти до нього вночі у цей сад... А потім хай би й поїхав. Наталка відчуває, як усе її тіло наливається солодкою млостю. Ні, так більше не можна мордувати

— Наталко, чому ти сидиш у темряві? — Ольга Аркадіївна нечутно увійшла до кімнати.

— Мені так добре. Гості порозходилися?

— Залишилися Давид і Мура... У нас виникла ідея, Наталочко.

— Новий фасон плаття?

— Ні. Давид просить, щоб ти з ним поїхала до моря.

— Мені не можна їхати на те пекельне сонце.