Уран - Микола Якович Зарудний

— Правильно,— погоджувався Кожухар,— але природа кожному народові уділяє різні таланти, щоб він процвітав... Отак. Тобі вділено хист хліб сіяти, а твоєму синові — ще й пісні складати, щоб хліб твій не був прісний і тяжкий... Без пісні чоловік жити не може, бо тоді його душа всихає і стає маленька, зла.

Коли Юхим одержав перший гонорар за свою пісню, Ничипір Іванович порадив:

— Ти, сину, відішли ці гроші, на піснях не можна заробляти.

— Так усім же платять, композиторам, бо це теж праця...

— То інша річ, вони з цього хліб їдять, а ти на тракторі заробляєш. Відішли... А якщо вже не можна, то купи за них піонерам барабана і... ще там щось... 

— Добре, тату, — сказав Юхим і купив у Косопіллі шість барабанів для піонерських загонів...

Стих останній акорд.

— Цю пісню я дарую тобі, Світлано.

— Мені ще ніхто не дарував пісень, — Світлана обняла Юхима й поцілувала в щоку. — Це ти вже другу пісню даруєш...

— Чому другу? — не зрозумів Юхим.

— Першу ти колись подарував Степці... разом з транзисторним приймачем. Забув? Не гнівайся, але ж то правда...

— Правда...

— Загубила вона твій дарунок...

— Навіщо ти згадуєш про це? То було давно...

— Тобі неприємно згадувати? — Світлана бачить, як холодніють його очі.

— Чому? Степка — гарна дівчина.

— Ти шкодуєш, що не дісталася тобі? — Світлана от-от заплаче.

— Чудненька,— Юхим пригорнув Світлану.— Я просто кажу те, що є, а шкодую не я.

— Знаю, це я так... А Софія заміж виходить, — зітхає Світлана.

— Давно пора,— засміявся Юхим, потім підхопив Світлану на руки й закрутився по хаті.— А ти хочеш заміж, хочеш? Скажи! Скажи!

— Та скажи вже йому,— гукає з порога Юхимова мати.

Юхим розгубився, так і стояв з Світланою на руках. А тут ще й батько в хату.

— Куди це ти її, сину, несеш?

— Я... туди, тату... оце несу,— не міг отямитися Юхим.

— Та навіщо? — Ничипір Сніп, обійшовши сина з Світланою на руках, повісив кашкет на кілочок.— Хай уже в нас буде, не викидати ж таке добро.

— Щоб ти вчадів, старий,— засміялася Марія,— отаке про дівчину сказати!

— Посади її, посади,— легенько доторкнувся до синового плеча Ничипір.— Отак.

Юхим обережно посадовив Світлану на лаву:

— Це ми, тату... значить, так... Світлана зайшла...

— То я ж кажу, хай залишається та нашою буде,— підійшов до Світлани, погладив долонею по голові, наче маленьку.— Будеш нашою, Світланко?

— Не знаю... не знаю,— зашарілася.

— Буде, тату, буде,— сказав Юхим.

— От і добре, діти. Давай, Марусю, обідати.

Марія і Світлана заходилися біля столу, накрили його білою скатеркою, дістали посуд. Ничипір помив руки й покликав Юхима в іншу кімнату:

— Дай мені, сину, білого паперу й ручку з чорним чорнилом.

— Що ви збираєтесь писати, батьку?

— Напишу Гайворону заяву... Хай знімають мене з бригадира... я вже розпрощався з полем і з горами Видубецькими...

— Тату, не можна так.

— Я землі і людей не обманював ніколи. А якщо довелося Снопові волочити порожні сівалки, значить, земля мені вже не віритиме. Отож давай мені паперу і ручку з чорним чорнилом.

Юхим знав, що зараз перечити батькові марно, а тому дістав із шухляди папір, автоматичну ручку і поклав на столі.

Сніп помовчав, пройшовся по кімнаті, а потім підступив до сина.

— Ти, Юхиме, зроби для мене... одне слово, напиши, сину, мені пісню про Видубецькі гори... високі-високі... Що й пташка до вершин їх не долетить... а стоять вони засіяні... Хто ж засіяв їх? А засіяли їх хлібом-пшеницею славні хлопці-молодці з доброго роду... Чорні хмари наступають, білим снігом засипають,— вони ж зеленіють... Склади мені, сину, пісню...

«Дорогий Платоне!

Минув тиждень, як ти поїхав од нас, од мене. Ходжу, наче в тумані, не знаю, чи ти був справді, чи то лиш приснилося мені. Набридло жити снами й мріями. Одного разу ти мене вирвав із цього сновиддя, коли я приїхала до тебе в Сосонку. Я була тоді щаслива. Минуло чотири роки. Страшно подумати, що вже стільки часу ми не разом. Ти пережив багато через мене, і я так тобі вдячна за твою любов і вірність! Хоч вони тобі не принесли радості. Я не народила тобі ні сина, ні дочки, не зігріла тебе, коли ти приходив з холодних осінніх полів у нетоплену хату, не сказала тобі ласкавих слів, коли твоє серце роз'їдала туга, я навіть не випрала твоєї сорочки...

Ти приїжджав до мене в лікарню за сотні кілометрів на кілька годин, і це було моєю втіхою. Я знаю, що ці чотири роки були для тебе роками тяжких мук. Ти міг би залишити мене, одружитися, і це було б правильно з погляду нормальних людських взаємин. Я не відаю, що тебе утримувало від такого кроку: любов до мене чи твоя впертість. Даруй мені за це.

У нагороду за свої страждання, за свою любов до мене (буду вірити в це) ти не одержав нічого. Ти приїхав, щоб забрати мене з собою, а я удала, ніби й не знала твого наміру. Підлість. Але не осуджуй мене, Платоне. Я тобі вже казала, що після операції у мене з'явився якийсь тваринний страх за своє життя. І я не можу побороти його. Я благаю тебе, допоможи мені позбутися цього!

Твоя Наталка».

* * *

«Дорога Наталко!

Пробач, що не відповів одразу на