Уран - Микола Якович Зарудний

твій лист. Не тому, що роботи по саму зав'язку, просто думав усі ці дні про нас з тобою. Так, я справді приїхав, щоб забрати тебе додому. Це була моя мрія, я чекав цього дня, як вироку долі. Я любив тебе так, як умів, і страждав, і мучився так, як умів. Якщо хочеш, можеш називати моє кохання впертістю. Лише не треба робити з мене мученика і сосонського лицаря-дивака. В очах деяких своїх односельчан і дружин районного начальства я такий благородний та святий, що аж самому противно. Не можна елементарну людську порядність, яка передана нам від наших прадідів, вважати чимсь надзвичайним у нашому суспільстві.

Тепер про любов. Я не знаю іншої любові, ніж та, що народилася між нами ще в Києві й трішки зацвіла у Сосонці. Минули роки нашої розлуки, печалі (це чудовий грунт для спалаху найкращих почуттів) — і що ж? Нічого, виявляється, нема у Наталочки, крім «тваринного страху за своє життя». Мені до вподоби, коли речі називають своїми іменами. І Ользі Аркадіївні я дуже вдячний, що вона не розігрувала переді мною спектаклів, а просто дала мені зрозуміти, що я у вашій віллі зайвий. Ми ж з тобою не діти, моя дружино, і я боюсь, що не зможу допомогти тобі подолати страх, тим більше на такій відстані.

Будь здорова, Наталочко!

Платон».

* * *

«Платоне!

Я знаю, що не заслужила на кращого листа, і мені дуже боляче. Я відчуваю, що ти з кожним днем все далі й далі від мене. Мені хочеться крикнути: «Зупинись!», але хто почує цей крик? Приїде з конгресу професор Крещенко, і я пораджуся з ним. Я хочу приїхати до тебе. Я не можу тут жити, я не знаю, як жити... Не йди від мене, Платоне! Чекай.

Твоя Наталка».

* * *

«Наталочко!

Я жду. Ти мені зараз дуже потрібна! Ми повинні бути щасливі. Кидай усе, приїжджай. Я чекаю тебе, Наталко.

Платон».

Ольга Аркадіївна прочитала цього листа і порвала на дрібненькі шматочки.

— Був листоноша? — запитала Наталка, зійшовши на веранду.— Мені нема нічого?

— Нема.

— Чому ж він не пише?

— Не знаю. Ти ще про нього думаєш?

— Думаю.

* * *

«Добрий день, Платоне!

Мене дуже непокоїть стан моєї дочки Наталки. Вона стала надзвичайно нервова, а для неї це смертельна небезпека. Я помітила, що це повторюється тоді, коли вона одержує ваші листи. Я не знаю їх змісту, але дуже прошу вас не хвилювати Наталки. Так буде краще для неї й для вас.

Бувайте здорові.

Ольга Нарбутова».

* * *

«Платоне!

Три місяці від тебе немає жодного листа. Я образила тебе? Чому не пишеш? Забув. Так мені й треба. Крещенко заборонив мені виїжджати, Давид сказав, що професора умовила моя мати. Вона тримає мене в постійному страху, і мені лячно жити. Мабуть, ти не чекай мене, Платоне. Якби ти був зі мною... Не приїдеш? А може, на мій день народження? 

Наталка».

* * *

«Ясноград Літинське шосе 12 Б Наталці Нарбутовій поздоровляємо днем народження бажаємо щастя мужнього серця і голубих візків крпк Платон Василь»

* * *

Ольга Аркадіївна тицьнула Наталці телеграму:

— Чоловічок! Приїхати не зміг, на день народження жінки!

— Значить, він не міг.

— Державний діяч! — Ольга Аркадіївна налила каву в чашечки й понесла в садок гостям.

Гостей було небагато, лише кілька батькових знайомих та нових приятельок матері. Наталка тільки з чемності сиділа за столом, а зараз їй не хотілося йти до них. Піднялась у свою кімнату, сіла на підвіконні. Було видно куточок саду і альтанку, де сиділи гості. В центрі уваги — фарбована блондинка невизначеного віку, Мура. Вона сиділа у шезлонгу з оголеними стегнами і так сміялася, що лящало у вухах. Батько мовчки помішував ложечкою каву, сидів немов чужий серед цих людей. Наталці стало чомусь шкода його. Доконали старого вічні чвари з матір'ю. Чому так сталося? — дошукувалася причини Наталка. Адже до того, як батько демобілізувався, в домі завжди панувала злагода, якась атмосфера приязні, родинного затишку. Зараз уже ні батько, ні Наталка не розвішують на стінах своїх афоризмів, і тільки необхідність зводить їх за обідом та вечерею до одної кімнати.

Наталка відчувала, що батькові потрібна підтримка в цій житейській суєті, а це зробити могла тільки вона. Михайло Костянтинович шукав роботу. Щоразу, коли він повертався з міста, Ольга Аркадіївна зустрічала його стандартним запитанням:

— Ну що?

Батько стомлено сідав на лавочку й доповідав;

— Пропонували йти завідувачем складу на кондитерську фабрику.

— Йди! І не роздумуй довго! Як сир у маслі будеш...

— Я не піду ні на які склади, Ольго.

— Дурний. Ще куди посилали? Кажи! — Мати в ці хвилини схожа була на суворого слідчого.

— Директором кравецької майстерні.

— Йди! Будеш...

— Не йди, батьку,— обірвала початок материної тиради Наталка.

— А скільки ж він тинятиметься без роботи? — ставила риторичне запитання Ольга Аркадіївна.— У нас такі витрати! Ми на цю пенсію не проживемо.

— Ти, мамо, могла б, до речі, менше купувати різних цяцьок,— сказала Наталка.

— І ти мені заздриш? Я не для себе купую ці персні й кульчики. тобі залишаться... І це завше — гроші.

— А мені нічого не треба.

— Досить тобі, Ольго,— Нарбутов запалив цигарку. Наталка помітила, як у нього тремтіли руки.—