Уран - Микола Якович Зарудний

— Чому він не сказав мені сам?

— Можливо, що йому незручно, розумієш, неодружений мужчина... Але це не має значення, Наталочко. Треба плюнути на ті міщанські умовності. Давид каже, що ти повернешся звідти абсолютно здорова. Подумаєш? Ми тобі з батьком радимо.

— Батько теж радить? — здивувалася Наталка.

— Хіба він тобі ворог?

— Я подумаю, мамо.

— Тут нема над чим думати.

Справді, над чим тут думати? Море. Красуня Рига, нові люди, пляжі. Чого нидіти в цих кімнатах, чого чекати, коли раптом життя відкриває перед тобою стільки заманливих перспектив? Вона поїде. Спасибі тобі, Давиде, ти справжній друг. Їхати, їхати негайно! Це просто здорово, що Давид придумав цю поїздку.

Власне, Наталка мала дякувати не Давидові, а матері. Вислухавши Давида, Ольга Аркадіївна зітхнула:

— Ви сказали Наташі, що їдете в Ялту?

— Так.

— Жаль.

— Чому? — здивувався Давид.

— Вона все життя мріяла поїхати до моря. Але Ялта їй не підходить.

— Там зараз жарко,— погодився Давид.— Але Наталку можна послати, скажімо, на Ризьке узбережжя.

— Я ж не можу її відпустити саму. Якби ви, Давиде, змінили свій план...

— Я? — розгубився Давид.— Звичайно, мені однаково, куди їхати, але...

— Ви — лікар,— усміхнулась Ольга Аркадіївна,— і ваші стосунки з Наталкою не викликають ні в кого ніякої підозри.

— Звичайно, ми друзі, за ці роки ми...

— Ви зробили б нам велику послугу, Давиде.

— Будь ласка, я готовий, але чи не заперечуватиме Михайло Костянтинович...

— Ти не заперечуєш, Михайле? — звернулася до Нарбутова.

— Хай вирішує Наталка, хоч є певні причини, які теж треба врахувати.— Нарбутов сподівався, що Сокальський зрозуміє цей натяк.

— Навпаки, Платон буде радий,— розтлумачила натяк Нарбутова Ольга Аркадіївна.— Ми живемо в двадцятому столітті, а не за феодалізму. Спасибі вам, Давиде, що ви подумали про Наталку,— щедро подарувала свою ініціативу Сокальському розчулена Ольга Аркадіївна.

Треба віддати належне Мурі. Вона все зробила для того, щоб Наталка поїхала до моря, маючи у своїх валізах достатню кількість модних суконь, кофточок і купальників.

— Наталко, ти полониш усю Ригу й узбережжя. У тебе прекрасна фігура! І не бійся декольте, — напучувала Мура,— воно робить кожну жінку таємничою, але треба не все показувати, що ти маєш. Треба дати усім, хто на тебе дивиться, можливість дофантазувати.

Настав день від'їзду. Зранку з'явився трохи розгублений Давид.

— Квитки я дістав, послав телеграму в Дубулти у пансіонат. Одне слово, якщо наш сервіс виявиться такий, як про нього пишуть у газетах, то ми їдемо, наче додому.

Нарбутов приїхав на вокзал просто з роботи, у засмальцьованому комбінезоні, і почувався трохи незручно поруч з вичепуреними Ольгою й Мурою. Наталка підійшла до батька, взяла його під руку.

— У тебе поганий настрій? Ти незадоволений, що я їду?

— Я сподіваюсь, що ти маєш досить здорового глузду, Наталко.

— Не будемо старомодні, батьку.

— Досить їй читати мораль,— підійшла Ольга Аркадіївна.— Давиде, в жодному разі не давайте Наталці морозива!

Підійшов поїзд. Внесли речі в купе. Перекинулися кількома беззмістовними фразами й розпрощалися. Давид поставив чемодани й вийшов у коридор, залишивши Наталку переодягнутися. Наталка тихо причинила двері, щоб не розбудити пасажира на нижній полиці. Взагалі вона спочатку подумала, що там лежало щонайменше троє пасажирів, накритих простирадлом. Але купа заворушилася, і Наталка побачила перед собою товстелезну жінку в синьому спортивному костюмі. Якби не зачіска, то Наталка поклялася б, що це був принаймні Жаботинський.

— Яка станція? — прогундосила жінка.

— Ясноград.

— А це що за місто?

— Це обласний центр.

— Не може бути. Не чула. Жмеринка — центр, а Ясноград... То ваш чоловік? Симпатичний. Я люблю брюнетів...

— То не мій чоловік.

— Р-розумію. Далеко їдете?

— До Риги.

— Р-розумію. Туди з чоловіками не їздять... Я вночі хроплю,— попередила особа.

— Я теж,— сказала Наталка.

— Значить, у нас буде дует... Я відпочивала у подруги в Херсоні. Чудесно було. Купались у Дніпрі, я так схудла... Ми з моєю подругою співали в опері. У мене — сопрано. Я — Капітоліна Ізюмова. Чули? Не чули. А колись я гриміла... Кличте вашого, е-е, чоловіка, будемо снідати. У мене курка і портвейн. Як його звати? Давид? — Капітоліна відсунула двері.— Давиде, втискуйся!

— Даруйте, але ми з вами не розминемося.

Капітоліна загородила собою вікно, і Давид якось вмостився на дивані.

— Почнемо, діти мої,— Капітоліна дістала дві курки, пляшку вина. — Портвейн — це життя. Жаль, що ваша дружина не п'є. Вино й мужчини тільки й тримали мене на світі... Називайте мене просто Капою. Так мене називав колись в Одесі Купрін... У вас що, весільна подорож? Ні. Р-розумію... Зараз я засну на годинку. Якщо хропітиму — будіть.

затягнуло сопрано на весь вагон, а потім умостилося на дивані боком і заплющило очі.

Через декілька хвилин купе здригнулося від богатирського храпу. Задзеленчала настільна лампа, заколихалися шовкові фіранки на вікні. Давид з Наталкою вийшли в коридор і простояли там до Козятина. На зупинці сопрано прокинулось:

— Бачите, а я й не хропіла! Портвейн мені дуже помагає. Яка станція? Козятин? Чула, є така область — Козятинська, я там виступала колись... Знаю, знаю...

Уночі Давид перевів Наталку в інше купе, а сам мужньо просидів у коридорі.

— Ви на мене впливаєте заспокійливо,— сяяло сопрано.— Я цієї ночі спала спокійно й не тривожила вас.