Уран - Микола Якович Зарудний
Тільки одному чоловікові, певно для контрасту, художник намалював під комірцем чорного метелика. Це був портрет директора культбази. Директор категорично запротестував, написавши скаргу начальникові районного відділу культури. Скарга надійшла до художника з резолюцією: «Пропоную зняти метелика і начепити галстука». Художник наказ виконав, але з метеликом розлучатися не захотів і намалював його на шиї районного кіномеханіка Федора Рибки.
Отже, якщо ви побачите на Дошці пошани симпатичного кирпатенького хлопця з білявим чубом і метеликом на шиї, то можете навіть підпису не читати. Знайте, що то Федір Рибка, або, як тепер його величають в усьому районі, Федько Метелик.
Федір Метелик потрапив на Дошку пошани цілком заслужено. Роками він не злазив із своєї кінопересувки, в селах району його чекали як бажаного гостя. Усі найкращі актори і режисери нашої країни і всього світу, гадаю, мусили б подякувати Федорові Метелику за те, що він уславив їх у благодатному косопільському краї. Але Федір людина скромна, йому всесвітньої слави не треба, йому досить і того, що весь район — його друзі, що ніхто не відмовить йому, коли потрібна якась деталь до машини, що жоден автоінспектор не зупинить його на дорозі, якщо Федір не дуже добре закусив, поспішаючи в інше село.
Отже, кінопрокат, районне начальство і кінематографісти всього світу були задоволені Федором Метеликом. Тільки одна особа висловилася свого часу проти подвижницької його праці. Це була молода Федорова дружина Люба.
— Літає! Він все літає,— скаржилася сусідам.— Я його три роки чекала, поки в армії на сержанта артилерійського вчився, а тепер, гадаєте, я його бачу? Раз на тиждень доб'ється до хати, щоб перемінити білизну, сяк-так пригорне, наче примусову відбуде, і знову в світи. А в мене ж года теж лічені.
— Любо, кіно — найкраще з усіх мистецтв,— урочисто проголошував Метелик,— і ти повинна зрозуміти.
Люба не захотіла зрозуміти, забрала свої речі й пішла до матері.
І навіть після цього Федір не залишив своєї кінопересувки. Він став сумний і брав у прокаті лише стрічки про нещасливе кохання. Цілий місяць шанувальники кіно не бачили жодної комедії... А Люба печальним поглядом проводжала кінопересувку, яка забрала в неї чоловіка.
Минув місяць. Не витримало Любине серце, і одного разу, коли повз хату проїхав Федір, вона вибігла і стала перед машиною. Федір ледве встиг загальмувати. Потім вийшов з кабіни і підхопив на руки дружину.
— Люблю тебе, моя білочуба артилеріє,— шептала Люба,— крути вже це кіно, щоб воно згоріло, тільки без тебе жити я не можу.
З роками добра слава кіномеханіка почала згасати: у селах будували клуби, палаци культури, встановлювали стаціонарні кіноустановки, рейси Метелика дедалі скорочувались і скорочувались. Тепер він обслуговував лише п'ять сіл. Та, як бачите, не забули про великого кіномеханіка в районі: на Дошці пошани серед кращих людей району був портрет і Федора Рибки. Федір також протестував проти метелика на своїй шиї, однак Любі сподобалося, вона купила йому аж кілька і на свята примушувала носити.
Уже тиждень афіші в Косопіллі анонсували демонстрування нового фільму. Величезні щити повідомляли, що незабаром на екранах — «Чарівниця». У головній ролі — колишня колгоспниця села Сосонки Степка Чугай. І Степка всміхалась косопільчанам з величезних полотен, її впізнавали по великих розкосих очах, по чарівній загадковій усмішці.
Олег Динька, секретар Сосонської сільради, перший побачив ці афіші, зайшов до кінопрокату і випросив кілька примірників для свого села. До вечора вже вся Сосонка побувала біля кольорових плакатів. Так повернулася до свого села Степка Чугай, довгонога пастушка з таємничими розкосими очима...
Засвітилися ліхтарі, осінній вечір спустився на Сосонку, а люди все ще стояли біля афіш, вдивляючись у знайомі риси обличчя і все-таки не вірячи, що це справді Степка, яка пасла худобу, мчала, як навіжена, на своєму Гнідкові, доїла корів і стратила свою першу любов на їх очах, тут, у Сосонці. У цьому злеті Степки було щось неймовірне для цих людей, які сприймали світ надто конкретно.
— Не може буть,— промовив Савка Чемерис.
— То ж намальовано, хіба не бачите?
— Бачу, але не може буть,— наполягав на своєму Чемерис.
Михей Кожухар протиснувся до афіші й Савку потягнув за собою:
— Читай. У головній ролі — Степка Чугай. Надруковано.
— Може буть,— погодився Чемерис, похитав головою і відійшов.
— І вродиться ж отаке!
— Писана красуня. Як Магдалина свята.
— Тепер слава по всьому світі піде. Наша ж таки, сосонська.
— Ниньки до неї, мабуть, і не підступишся.
— Степка не така.
— Ото вже грошей гребоне!
— Тобі все гроші. А це високе діло, зветься... мистецтво.
— А Чугай узяв афішу — і як корова язиком злизала.
— Намучився за свій вік, але й щастя діждав.
— А я б свою нізащо не пустила в артистки, там, кажуть, таке з ними виробляють!
— З дурними всюди виробляють. А твоя вже очі підводить... чорним.
— Та бре...
— Дивіться, дивіться! Платон іде.
Молодиці принишкли, розступилися. Гайворон привітався і повільно підійшов до афіш. Кілька Степок вп'ялися в нього жагучими очима. Він побачив у них докір і зненависть, хоч вона усміхалася.
Федір Метелик зробив усе можливе, щоб Сосонка першою побачила фільм. Він прибув у село зранку, чисто поголений, у новому костюмі, з синім метеликом під комірцем. Федора супроводжувала Люба. Їй подобалося, що Федора так щиро зустріли люди, що голова сільради Макар Підігрітий обняв його, як товариша, і відрапортував:
— Квитки всі продані! Доведеться тобі, Федоре, три сеанси відкрутити.
