Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст. - Неля Ваховська
Отже, раніше він симулював своє життя… Тож у нього був досвід симуляції, і цей досвід став тепер необхідним! — Коли ж він, власне, прокинувся в цій дійсності… коли його розбудили? Навіть це йому було незрозуміло — і він пригадував тривалий період сну, який йому призначили… Він ніколи не знав, що його було йому призначено, він не помітив, як це почалося, й не міг передбачити, коли скінчиться. Усе одно це був час, про який він думав із присмаком гордості: ці роки він прожив, до певної міри, на свій копил — принаймні так йому здавалось, — прожив не так, як усі, дозволяючи собі трохи розважитись. А водночас він виконував грубу, іноді брудну роботу — вантажив вугілля, лопата за лопатою, серйозно не замислюючись, тому що тоді він весь час присвячував літературі, він жив лише нею. У вільний час — незалежно від розваг — він постійно щось писав… Заплутавшись у своїх писаннях… заплутавшись, як він казав… у безлічі проектів, які він постійно змінював або переписував, якими відгородився, наче невидимою ширмою, за котрою він був потойбічною і вперто-неприступною фігурою. Він начебто жив у печері своїх думок, і ця печера була з ним завжди, куди б не йшов. Він мріяв про те, що колись стане справжнім письменником… Чи насправді вірив — і сам не знав. Однак без упину писав… Деякі з цих спроб були єдиним, що він зміг пригадати з періоду цієї симуляції.
Але в дитини має бути батько! — так йому казали. Це твердження не було чимось новим для нього, але, звісно, малося на увазі, що та дитина… цілком конкретна дитина… потребувала батька, а його не було. Цієї думки він зовсім не поділяв, він сам усе життя прожив без батька, і в нього це начебто чудово виходило. — Але він почув історію… вона починалася з цього речення, і з цього часу його вплутали в розмови, які він усе частіше називав своїми бесідами з реальністю. Всі бесіди почалися з цього речення — не з вуст Фоєрбаха, а іншої людини, яку він інколи бачив.
Коли вони вже обговорили проблему, яку порушило це речення, він зрозумів, що немає ходу назад. Що вбило його віру в можливість виходу навіть у той тривалий період сну? Перш ніж він усвідомив, що не може більше втекти, він тупо проганяв від себе всі думки про свою співучасть: немає сумнівів, що саме на це вони й сподівалися. Вони так довго не турбували його, поки він просто не припинив питати себе, як він може піти і чи може піти взагалі… Йому не треба було нікуди бігти, це ж просто були розмови, ніхто й не мав нічого проти того, що він спілкувався, наче марив. — А потім сталося так, що вони активно ввели до гри слово «реальність»… І знов це не Фоєрбах сказав — його, цю людину він також не пам’ятав, пригадував лише переконливий бас. Він не пам’ятав також, чи то був чоловік в уніформі, й не знав, було це в Берліні чи ще в А.
Він також не пам’ятав уже, що конкретно було сказано, основна ідея сказаного була надзвичайно простою, це одна із загальних фраз, що їх задумано з однією метою — з самого початку відрізати можливість контрарґументу як неприпустимого чи, принаймні, небажаного. «Пане В., — так сказав чоловік, який сидів за письмовим столом, — я хочу, щоб ви це чітко чули! Колись слід покласти край життю, яке є лише втечею від реальності. Ніхто не може втекти від свого місця в цьому суспільстві. Ми всі несемо відповідальність перед реальністю. Хто хоче втекти від неї, того вона одного дня настигне… І, сподіваюся, не тоді, коли вже запізно. Тому що тоді вам може стати гірко, реальність не знає жалю!»
(…)
Раптово він почув крізь сон, як луснула лампа, хоч він спав міцно. Він невиразно пригадав, що в останні роки війни, коли шукав з матусею сховище в підвалі, на вулицях рвалися бомби… Він туманно пам’ятав цей час; йому було лише три роки… Але він добре пам’ятав мету цих бомбувань, зруйновані вщент підприємства на околицях маленького міста, міста його дитячих ігор і відкриттів.
Спогади про звуки бомбувань, — подумав він, — це, мабуть, уявлення про спогади… Часто уявлення про зміст сну більш чітке, ніж сам сон… І йому спало на гадку, що цієї ночі він бачив уві сні свою знайому Сінді: якимось чином він опинився вплутаним уві сні в моторошну історію про те, як Сінді народжувала дитину.
Раптом у неї відійшли води, наче вибухнув фонтан, і стіни приміщення рівномірно залило світною рідиною, а приміщення це було якоюсь печерою, підвалом, камерою… Не було нікого, хто міг би повірити в те, що відбувається, ніхто не міг їй допомогти. А В. уві сні був одним із небагатьох, хто хотів покликати когось на допомогу… Але лише почасти — бо почасти він був на боці тих, хто вважав крики Сінді про допомогу дешевим трюком. Розрив плідного пузиря уві сні запам’ятався найгостріше… дзвінкий дощ полився на нього в думках… лампочка!
Він піднявся з кресла, струсив осколки, як краплини дощу, і підняв жалюзі на своєму вікні. Світло залило кімнату — на мить так сильно і яскраво, що він, засліплений, хитнувся назад. — Якщо все пройшло гладко, тепер ніхто не знає, де він. Якщо його почали шукати, то, скоріш за все, в Ляйпциґу. Він начебто навіть своїй матусі нічого не казав про Берлін, весь час говорив лише про Ляйпциґ. І білети він придбав у Ляйпциґу, з Ляйпциґа до Берліна й назад; білет із Ляйпциґа до А. він завжди купував окремо, — сподівався, що тепер йому вдалося заплутати сліди.
Щоправда, шефа не слід було недооцінювати, тим паче довгов’язого… Але В. був готовий — можливо, цьому сприяв сон — стверджувати, що він став іншою людиною, відколи переїхав до Берліна. Якщо з’явиться шеф, він сам спокійним тоном пояснить йому, що вирішив тепер насправді жити як письменник… Він навіть вдячний йому, шефові, за цінний стимул, за натхнення.
Гаразд, раніше
