Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст. - Неля Ваховська

Опора на архетипову традицію рани як стигмата, що є основою суб’єктивності, дозволяє Ацефалу-андрогіну повернутися до символічної системи дня/світла. Це обертається завершенням орфічного міфу: сатурнічний Орфей нарешті може повернутися/обернутися до Евридики, зустрітися зі своїм (витісненим) минулим і відпустити його у смерть. За допомогою Звукоімітатора Вбивця віднаходить мову, ресинхронізує світ, поновлюючи його порядок. Проте нічого дійсно нового не виникає (навіть червона помада Лари Матерн продовжує далі свою смислотворчу мандрівку), оскільки, як стверджує Батай, кожна трансгресія діалектичним чином лише стверджує відповідну заборону.

Томас Гетхе

NOX

Ця ніч, як і інші, ще стояла над піщаною рівниною, і місто, виникле з буяння поколінь, так само, як і з плану, переживання і сну, ще спало, коли розпочався автоліз і те, що називалося мною, зносилося і почало розпадатися.

Роговиця очей потьмяніла, очні яблука всохли, а мої зіниці тупо й безвиразно лежали в очних ямках, рівні й пласкі, ніби виношені протягом тривалого часу. А коли частини тонкого епітелію — губи, мошонка — почали жовтіти і ставати схожими на пергамент, у моєму тілі збільшився вміст водню й вуглекислого газу. У лівому шлуночку серця накопичилося п’ятдесят мілілітрів трупного газу. На печінці викристалізувався тирозин — ароматична амінокислота, яка під час розпаду білків розкладається далі на крезол і фенол. Слизова оболонка надгортанного хряща вкрилася струвітом — ніжними білими кристалами фосфату магнієвого амонію, а по моїй лівій руці, що звисала з крісла, розповзлися плями розкладу, ніби світло й тінь на фотонегативі.

І я чув, як спало місто, і як відкриття кордону, що камінним хребтом пронизував його тіло, повільно входило в його сон. На переході Шосештрасе о двадцятій сорок три перші шістдесят громадян НДР перетнули Мур, а на півночі — на Борнгольмерштрасе між Пренцлауер Берґ і Ведінґом — о двадцять першій двадцять вісім. До опівночі двадцять тисяч людей рвонули на Бьозебрюке; водночас сотні штурмували на півдні контрольний пункт на Фрідріхштрасе, й усюди вулиці чорніли від пішоходів, що, освітлені сполохами фотокамер, сунули на Захід.

Біль горів у тілі міста, його очі смикалися під закритими уві сні повіками, а корабель повільно заглиблювався в нього далі й далі. Надзвичайно обережно він пройшов Ландверканалом; хвиля криків і сміху святкувальників поступово спадала, аж поки на оглядовій палубі остаточно не запанувала тиша. Коли корабель пройшов під першим мостом, зовсім близько від армованого заліза та сталевого скелету зісподу мосту, світло корабля, яскраво відбите у воді, вихопило з темряви полиск розкладених пташиних трупів і гнилого гілля, мерехтіння сміття, нанесеного водою й вітром, і морозяний повів шугнув над палубою.

Від берега і з вулиць, що виходили до каналу, вчувався лемент, так ніби всі мешканці дружно полишали свої будинки. Видно було колони машин на Потсдамерштрасе, міст, забитий людьми, які сунули як всередину, так і до Муру, вертольоти, переповнені потяги маршруту 1 між Мьокернбрюке та Галешес Тор і різке світло прожекторів у небі, там, де, як відомо, проходив кордон. Коли проминули Цосенер Брюке, погляди стали все більше і більше затримуватися на кущах вздовж берега, мокрих і темних. Висока лінія будинків на Майбахуфер, байдужа та ворожа. Потім на Ломюленбрюке нарешті виринули яскраво освітлені Мур та колючий дріт, сторожова вежа й бетонований береговий схил.

Швеєн, який стояв на кормі, знав, що тут немає проходу на Схід, і що поблизу нема ні КПП, ані достатньо таксі, щоб відвести гостей додому. Свято скінчилося, подумав він. Корабель довго шкріб бортом вздовж Муру коло Ґьорліцер Уфер, поки хтось не зіскочив на берег і не закріпив канат. Під ліхтарем, у світлі якого жовтувато зблискувала телефонна будка, на вузький просмолений берег нарешті було спущено металевий трап.

Шум відлунював у моїй голові, і я бачив, як прокидається місто навколо мене. Поки передмістя й спальні райони ще ніжилися уві сні, наче непорушні частини тіла, внутрішні органи почали повільно рухатись і рвучко перекачувати організмом слова й образи. Усе, що відбулося, стікало сюди, всередину; всюди, на вулицях і в будинках, місто почало реагувати пам’яттю своїх дротів і камер, воно спостерігало, як непередбачене все глибше проникало в нього.

О дев’ятнадцятій тридцять два до місцевого керівного складу надійшло доручення Поліційної дирекції федеральної землі Західний Берлін терміново вирушити до пунктів перетину кордону. Зворотні повідомлення: на південному сході — від Зоненалеє, із Рудова — від КПП на Вальтерсдорфер Шосе, на півдні — від Обербаумбрюке і на заході — від Інваліденштрасе, — надходили до президії, а звідти, наче через синапси, розходилися далі в усі інші райони. Бургомістр Момпер виїхав до КПП Фрідріхштрасе. Берлінський сенат зібрався на засідання у Шьонеберзькій ратуші. О двадцять третій нуль-нуль перші шість громадян НДР попросили притулку на КПП Вокзал Цоо як біженці. Звідусіль у напрямку Курфюрстендам сунули трабанти і вартбурґи, що заблокували вулицю Сімнадцятого червня і Вітенберґплац. Спеціальні автобуси почали регулярні рейси з Борнгольмерштрасе в центр Ведінґа і назад.

Ферменти й бактерії в усіх органах розпочали розклад білків, окислення перетворювало азотисті органічні сполуки на неорганічні, і я знав, що коли всі субстанції тіла мінералізуються, я буду лежати просто річчю у світлі дня.

По той бік вузької мощеної дороги в селі, на якій чорною рискою вирізнявся жолоб водостоку з темною водою, за деревом височів двоповерховий будинок із високим дахом. На першому поверсі багато вікон і одні двері. Над ними розчерк фірмової таблички з написом, який можна було прочитати лише частково, бо його майже приховало гілля. На другому поверсі — чотири маленькі вікна, під дахом — два. Перед дверима із розвішаним на них одягом — старий чоловік та маленький хлопчик. Обидва у капелюхах. Під стіною будинку на лаві за деревом — ще п’ятеро дітлахів, їх майже не видно в тіні.

Ось звідси родом Вірхов[41]. Професор Матерн[42] знав, що місце, де стояв будинок, колись мало назву Шіфельбайн або ж Шіфельбайн у Померанії, а сьогодні називається Свідвін і належить до Польщі. Він уявив собі вологий, вітряний і дуже рівний ландшафт. Матерн поклав фотографію в шухляду. Інколи, коли він її довго розглядав, йому здавалося, що він може просунути туди голову й подивитися вздовж дороги, яка простягалася за край фото. Тоді погляд сягав неймовірно далеко — брукованою дорогою, яка прямо, мов під шнурок, тяглася вздовж алеї та, наче спина, горбатилася в напрямку Берліна.