Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст. - Неля Ваховська
Цікавим у романі є те, що він концентрується не просто на рефлексії феномену шпиків, але й на ідеологічній поєднуваності шпигунства та поетики східноберлінської альтернативної літературної сцени, що перебувала під упливом французького постструктуралізму. Цитований фраґмент наглядно демонструє, які близькі міркування Камберта про шпигунську діяльність до постструктуралістських тем «розщепленого суб’єкта», «розпаду Я» та «симуляції». Вказівки на цей зв’язок розпорошені по всьому тексту. Всі співробітники штазі походять з інтелектуальних кіл, читають ті самі книжки, що й митці з Пренцлауер Берґ, — Самуеля Беккета, Мішеля Фуко, Нормана Мейлера.
Тут слід вказати, що Гільбігові міркування щодо шпигунства й письменництва та зв’язків між естетичною програмою східноберлінських поетів і штазі ґрунтуються не лише на «теорії», але й на реальних подіях. У 1991/92 роках було опубліковано інформацію про те, що провідні поети альтернативної східно-берлінської сцени Саша Андерсон та Райнер Шедлінськи були неофіційними співробітниками штазі. Вольф Бірман[37], який на отриманні премії ім. Ґ. Бюхнера 20 жовтня 1991 вперше звинуватив Андерсона у донощицтві, прийшов до висновку, що нон-конформістська поетична сцена району Пренцлауер Берґ 80-х років була «квітучою теплицею штазі». Це твердження викликало бурхливу дискусію в пресі. Проте не слід забувати, що архіви штазі не можна розглядати як об’єктивні свідчення; це радше результати вибіркового погляду на світ певної ідеологізованої свідомості.
Для Гільбіга ці дебати були особливо цікавими. У багатьох пунктах він був близьким до цієї сцени, контактував з поетами і, як і вони, тримався осторонь книжкового ринку НДР, щоб уникнути потреби йти на компроміси. Гільбіг також намагався уникнути владної риторики та досліджувати її симуляцію реальності засобами мови. Проте, на відміну від багатьох поетів Пренцлауер Берґ, у нього це не призвело до нівелювання ліричного Я під упливом постструктуралістських сумнівів у мові, що відкидали ідею відповідальності митця. За всіх сумнівів Гільбіг у своїх «експериментах» завжди випробовує можливості поетично «просвітленого» Я. Таким чином він свідомо вписує себе до традиції поетичного й гуманістичного просвітництва від Сервантеса й Дідро до Жана Поля й Канетті.
Свого часу в публіки утвердилася думка, що в автори групи Пренцлауер Берг репрезентують нову ґенерацію поетів НДР, яка завдяки своїй новій поетичній мові не ставиться до владної риторики ні позитивно, ні негативно, продукуючи порожні фрази і таким чином викриваючи беззмістовність та віддаленість офіційної мови від реальності. Публікація інформації про співпрацю Андерсона та Шедлінськи зі штазі поставила це під великий сумнів. У своєму романі Гільбіг також висуває цей сумнів, але утримується від будь-якого моралізаторського судження. Навпаки, він намагається розглянути глибинні причини й наслідки їхніх учинків, роблячи акцент на амбівалентності поняття «просвіта» і його перверсивізації в мовному апараті штазі:
«Ми безперервно просвіщали всіх про те, що дійсність уже ось-ось відповідатиме нашим уявленням; та нам самим годі було в це повірити. Ні, ми не вірили нашим власним уявленням, бо — самі собі! — безперервно втовкмачували, що на це немає жодної причини. Але як важко було грати роль проповідників істини, не розуміючи, що саме це «просвітительство» мало утвердити і, можливо, скасувати, найліпше — вже під час нашої діяльності, що було нашою головною метою. Тому ми мали вдавати, ніби дійсність у принципі відповідала нашим уявленням…», — каже Камберт про свою діяльність у штазі. У цьому фрагменті зустрічаються письменницьке Я та штазі-Я у своїй невірі щодо власної «просвітительської» діяльності та своєї уяви.
Загалом Гільбігів роман не підтримує поширену серед поетів Пренцлауер Берґ недовіру до мови як просвітницького засобу та відповідну ідею резиґнації поета, а намагається мовними засобами програти феномен і в такий спосіб просвіщати про те, що призвело авторів (в НДР) до заперечення своєї особистої відповідальності, сумнівів у літературі як медіумі просвіти та радикального заперечення цілісності оповідженого суб’єкта аж до відмови від смислу як такого.
З німецької переклала Неля Ваховська
Вольфґанґ Гільбіг
«Я»
Трохи відхилившись на стільці назад і притулившись правим плечем до вікна, я дивився на вулицю. Неподалік від кафе був вихід метро. Я «медитував», як казав Фоєрбах. Коли він заходив до мене, то щосили стукав кулаком по столу, а я вдавав, наче злякався. Зазвичай я бачив його ще з вікна: він рішучими кроками випереджав людський потік, котрий виплюскувався з напівтемряви метро. Але, мабуть, я перш за все помічав його скептичне обличчя, яке неприємно вражало мене своєю несхожістю з байдужими лицями юрби.
Кожні декілька хвилин, коли приходив поїзд, люди хвилями піднімалися по сходах із тунелю. Меці здавалося, що я начебто чую далеке гримотіння потягів; у кафе про нього нагадувало легке дрижання чашок з кавою на столі та майже непомітний трем віконного скла. А потім заходили люди, з центру їх завжди приїздило вдвічі більше, ніж із боку зоопарку. Після обіду тунель вивергав силу-силенну людей, які рівномірно заполоняли широкий тротуар.
А що, як вони раптом не розбредуться, а скупчаться й перекриють рух? Їх вистачить, мабуть, щоб зупинити безперервну людську коловерть у столиці… А що, як вони збагнуть, що все те, довкола чого оберталися, — життя — втрачає свій сенс; і спробують його зіґнорувати!
Раптом вони справді не розходитимуться? — Я поринув у світ фантазій… Раз у раз я плутав реальність із уявленням[38] і знаходив рівновагу лише в неправдоподібно тривалій симуляції. Це не дивно, адже нам завжди вбивали в голову, що ми маємо бачити те, чого, мабуть, зовсім не існувало. Ми безперервно просвіщали всіх про те, що дійсність уже ось-ось відповідатиме нашим уявленням; та нам самим годі було в це повірити. Ні, ми не вірили нашим власним уявленням, бо — самі собі! — безперервно втовкмачували, що на це немає жодної причини. Але як важко було грати роль проповідників істини, не розуміючи, що саме це «просвітительство» мало утвердити і, можливо, скасувати, найліпше — вже під час нашої діяльності, що було нашою головною метою. Тому ми мали вдавати, ніби дійсність у принципі відповідала нашим уявленням… Коли, — питав я себе, — ми перестали розрізняти, чи те, про що ми говоримо, все ще симуляція, чи вже стало реальністю? І тяжів цей хрест поміж «ще» і «вже»: чи могла симуляція стати дійсністю і коли це сталося? Чи могло те,
