Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст. - Неля Ваховська
«Сподівання колись мати змогу вести письменницьке життя мені самому завжди видавалися далекими від реальності, і цей стан я дуже важко переживав у години слабкості. Саме через це я не постановив собі, що якщо залучення до якоїсь структури допоможе мені увійти в літературу, то я стану членом цієї структури. У найгіршому випадку я прибирав би в їдальні, якби в ній часто бували письменники. Від цього лишався тільки маленький крок до думки: якщо, ставши шпиком, я зможу знайти доступ до книгоіндустрії, то я ним стану. Хіба у своїй фрустрації я не дійшов би сам до ідеї, яку цього разу (1978) мені підкинула штазі, хіба не тішився б із хибних уявлень, що зможу писати свої тексти попри все, навіть за легших умов?»
Протагоніст роману «Я» М. В. подібним чином утрапляє під пресинг штазі, співробітник якої шантажує його відповідальністю за батьківство позашлюбної дитини, з матір’ю (Сінді) якої М. В. ніколи не мав стосунків. Під тиском офіцера М. В. погоджується стати НС (неофіційним співробітником), про що (не без зусиль штазі) незабаром дізнається все містечко А., тож головному герою не лишається вибору, крім як переїхати до Берліна, де він сподівається отримати кращі шанси для публікації своїх творів, у чому йому має допомагати «офіцер-керівник» Фоєрбах. Як НС Камберт — такий оперативний псевдонім він отримує у штазі — отримує завдання займатися «просвітительством» альтернативної літературної сцени Берліна, а саме в режимі «оперативного процесу» наглядати за поетом С. Р., якого у звітах мусить називати кодовим ім’ям «Читець». Останній не робить жодних спроб опублікувати свої твори, відмовляється від виступів на Заході, просто виступаючи на читаннях в різних квартирах з одним і тим самим текстом. Поряд із ним Камберт часто зустрічає молоду жінку із Західного Берліна, за якою вирішує пошпигувати на власний ризик, сподіваючись потім отримати призначення на роботу аґентом у Західному Берліні, де йому відкриються широкі можливості публікації власних творів.
У задзеркаллі художнього світу Гільбіга штазі постає якимось ризоматичним організмом, що прагне увібрати в себе всіх без винятку: «Метою служби було перетворити всіх… Я сказав: усіх! — подумав він. Усіх без винятку… на співробітників служби, навіть якщо ця думка видається божевільною». Так виявляється, що Читець насправді також є НС, а молода жінка — аґенткою, якій Камберт завадив провести операцію з вивозу Читця на Захід; пані Фальбе, що здає головному героєві кімнату, — дружина аґента, якого через два роки після їхнього одруження нібито було закинуто на Захід, і відтоді вже 10 років від нього не надходило жодних звісток; Гаррі — друг М. В., який «здав» його штазі і є справжнім батьком байстрюка Сінді, — також аґент, який взяв собі прізвище Фальбе, коли свого часу знімав у Берліні ту саму кімнатку, що й Камберт. Штазифіковане суспільство постійно симулює себе через відтворення ієрархії об’єктів та аґентів спостереження, які перебувають у невпинному коловороті підміни й ротації: перебуваючи на службі, Камберт шпигує за Читцем і водночас сам є об’єктом стеження для Фоєрбаха, Гаррі викрадає свого позашлюбного сина і цим привертає до себе увагу своєї служби, проте використовує свою «леґенду» про бажання емігрувати до ФРН, щоб справді сховатися в постійному представництві Західної Німеччини у Берліні. Так зване нормальне життя постає лише результатом суцільної інсценізації, в якій означники виявляються визначальними: коли через Камбертову невдачу Фоєрбаха було знову понижено до лейтенанта, його оперативний псевдонім було змінено на Кесельштайн (перший псевдонім Фоєрбаха був Васерштайн — букв. осад, накип, що дозволяло колегам кепкувати, пишучи слово Васерштайн на пісуарі; Кесельштайн майже повністю відтворює його семантику). Коли, після звільнення зі служби й ґвалтівного примусу підписати зобов’язання не розголошувати таємниці, М. В. повертається назад до свого містечка, його мати дуже дивується, бо була впевнена, що він еміґрував на Захід, і всі три роки отримувала від нього листи з ФРН.
Окремі сюжетні лінії супроводжуються міркуваннями головного героя про психологічні наслідки роботи в штазі. У романі переплітаються автобіографічні пасажі від імені автора, оповідь від першої та третьої осіб однини (часто зміна перспективи відбувається в одному реченні) й літературні тексти головного героя. Оповідне Я в романі таке нестабільне, що неспроможне вибудувати цілісну оповідь, що провокує постійне відчуття внутрішньої нерозрізнюваності та розщеплення. До того ж М. В. / Камберт поступово втрачає здатність розрізняти реальність і вигадку. Перебуваючи в системі множинної й абсурдної симуляції дійсності як аґент штазі, головний герой-письменник водночас має працювати з іще одним рівнем фікції, що призводить до шизофренічного нерозрізнення дискурсів. У своїх нарисах М. В. описує персонажа, якого називає Камерт або К., тобто наділяє його своєю квазі-ідентичністю неофіційного співробітника штазі. Читач, як і оповідач, приречений губитися в фікціональних голосах різного рівня фіктивності, від яких головний герой намагається сховатися у підземелля, що поєднують усі будинки в місті, повторюючи кафкіанський хід маління і вислизання в нору з-під авторитарного патерналістського дискурсу. Водночас Гільбіг дає негативну відповідь на вихідне питання роману: чи можна бути письменником, працюючи на службу держбезпеки. За Гільбігом, це неможливо, тому що призводить до дифузії ідентичності суб'єкта.
Проте чому письменник не чинить опору, коди його вербують до штазі? Чим ця робота так спокушає, що саме в його житті вона обіцяє спростити? Окрім матеріальних привілеїв (житло, гроші) для головного героя визначальним є те, що його сприймають як письменника, і це дозволяє йому сподіватися на публікації. Майор Фоєрбах навіть підіграє цим очікуванням: «А що, якби ми трішки підштовхнули вашу кар’єру поета?» — запитує він Камберта на початку: з часом він не вірить його звітам про Читця, закидаючи їм фікціональність.
Проте пояснення Гільбіга зачіпає значно глибші рівні. Поєднуючи письменника й шпигуна, він ставить питання, чи не чинять ці двоє те саме: чи не симулюють вони світ засобами мови? Адже вони обоє відтворюють те, що відбувається в головах персонажів, як вони їх уявляють. Так письменник М. В.
