Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст. - Неля Ваховська

Вертиголов та інші політичні тварини

Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.

Упорядники висловлюють щиру подяку за допомогу й підтримку в створенні книжки пані Регіні Ангут-Фрам, пані Діані Клочко, яка є співавторкою ідеї антології, а також Катерині Міщенко, Марку Бєлорусцю, Євгенії Бєлорусець і Олександрі Григоренко за цікаві дискусії й поради.

ВЕРТИГОЛОВ — пташка, смішна. Шкідник [sic] у законі здоби середнього соціоцену (найраніший рівень третинного періоду), відколи повимирали тисячолітні брунатні ящери. Вертиголов звичайний (jynx torquilla) належить до родини дятлових і таким дивним чином споріднений зі своїм природним ворогом, дятлом муровим. Має непомітне, мишиного кольору пір'я. Водночас його основним забарвленням є коричнево-мармурове, хоч він і намагається дистанціюватися від нього своїм голосним антифа-вереском. Раніше коричневі називали себе соціалістами й мочили своїх тезок.

За Клаусом Вальтером, правнуком Брема, вертиголов звичайний походить від рептилій звичайних або навіть напряму від плазунів підлих. Попри таке походження вертиголови не соромляться вдавати прямоходіння.

Ніколаус Баваріус. НДРівська німецька. Веселий словник для відпочивальників, метикувальників та переселенців із Заходу, а також для ностальгійно-зголоднілих громадян німецьких провінцій, що протягом 40 років вважалися НДР

Неля Ваховська, Денні Клаппер

Біла голубка Повороту

У «Попелюшці» за версією братів Ґрімм розв’язок драми невпізнавання істинної сутності — обирання справжньої нареченої Принца з-поміж трьох дівчат — покладено на голубок. Вони спочатку вказують нареченому на втяті ноги й закривавлені панчохи мачушиних дочок, а після вінчання ще й видзьобують лиходійкам очі, утверджуючи в такий спосіб існування виняткового й кривавого права вищої справедливості. Безгрішні птиці-месниці постають міметичним продовженням померлої матері Попелюшки, а відтак Потойбіччя й глибин роду, котрі в такий спосіб проголошують свою присутність у сучасності.

У вірші Керстін Гензель «Температурна крива» 1991 року також з’являється голубка, яка своїм польотом прокреслює криву температури колективної ліричної героїні — «дівчаток у попелі», що не можуть прийти до тями. У світі після свята всі виходи перекрито, а якісь «вони» допитують, «як ми / Почуваємося, кладуть свої холодні долоні / На наші холодні чола: винними / Може?». Прискіплива перевірка всього тіла вказує, що все начебто «в нормі». Проте істиною цього розгубленого колективного тіла постає невиявлена й (певний час) непроявлена лихоманка, що білою голубкою прорікає: «У ЧЕРЕВИЧКУ КРОВ». Попелюшка-НДР (а в колективному уявному 1990-х НДР мала винятково жіночу ідентичність з усіма ознаками «не-(до)-чоловічості») після ейфорії Повороту відкриває себе заново: щоб втрапити у формат «правильної» принцеси, вона мусила втяти свою ідентичність, аби отямитися в холодних обіймах Прокруста: «І програвати треба вміти, — каже принц» (К. Гензель).

Коли в контексті масових втеч населення на Захід, а також після вересневих демонстрацій в НДР у ніч з 8 на 9 листопада 1989 було відкрито Берлінський мур, а майже через рік, 3 жовтня 1990, з благословення М. Горбачова проголошено Возз’єднання двох німецьких республік, західноєвропейська (щоб не сказати світова) преса захлиналася від захвату: кінець Холодної війни, початок нової епохи, Возз’єднання великої країни, мирна революція, тріумф демократії, кінець історії тощо. Щоправда, за глобальністю події не було помічено кількох дрібничок: фактичної анексії НДР без права визначати своє майбутнє, виснаження економічних та людських ресурсів, величезних інвестицій у власну західну кишеню, яка нібито займалася оновленням німецького Сходу, анулювання 45-річної історії НДР, що прирекло жителів т. зв. Нових земель на соціальну амнезію й тотальне знецінення їхньої культури.

Звісно, старша ґенерація лівих письменників обох Німеччин (К. Вольф, Л. Ратенов, Г. Кьоніґздорф, М. Марон, Ґ. Ґрас та ін.) уже в 1990/91 намагалася активно реагувати на ігноровані вільною пресою явища — на телепередачах, у своїх аналізах, інтерв’ю, статтях тощо. Й одразу наштовхнулася на жорстку (і почасти несправедливу) критику як покоління «матерів-засновниць» (Т. Брусіг), які підтримували створення тоталітарної держави, а тому втратили право голосу. І це справді призвело до того, що частина старших авторів замовкла або, усунувшись від суспільно-політичних дебатів, почала писати на приватні теми; найвідомішим прикладом є Кріста Вольф.

Натомість молодь — активні 30-річні автори, переважно з Нових земель: К. Гензель, Т. Брусіг, І. Шульце, С. Реґенер, Р. Їрґль та ін., — наголошувала на своїй аполітичності: вона не пише маніфестів, не робить політичних прогнозів і не зачіпає глобальні рівні. Вона описує побут, сумнівається, перепитує, знущається, макабрує, шаржує, озвучуючи пересічну людину доби трансформацій. Це навіть дозволило критикам порівнювати нову літературу східних земель із розчаруванням і соціальною пасивністю західнонімецької «літератури поп» (Б. фон Штукрад-Баре, К. Крахт та ін.) і говорити про форму правої реакції на політичну анґажованість авторів, натхненних революцією 1968 року. Проте закид навряд чи можна вважати правомірним, адже нова література Повороту виникла в піку старим формам політизованості мистецтва та його подвійного мандату, що більше пов’язано з типом культури НДР, а не з лівими рухами 1968-го; до того ж критика суспільства споживання мала небагато спільного з утомою від споживання у «Tristesse royale[1]».

В основі позиції молодих авторів Повороту швидше був скепсис, викликаний безкінечним прославлянням інсценізованої революції. Поворот, власне, відбувся з подачі західних новин «Ді Таґесшау», які повідомили про «обмовку» члена політбюро СПЄН Ґ. Шабовськи щодо відкриття кордонів НДР, внаслідок чого жителі обох Берлінів почали стікатися до КПП й пасивно чекати, коли Мур відкриють. Оспіваний міф «падіння Муру» й тотальна медійна апологія політичного у квазі-аполітичній літературі Німеччинни автоматично обернулася його зоологією. В текстах 90-х сучасна людина постає в спектрі від «вертиголовів»-політпристосуванців до прикордонних псів — безмовних істот із умовними рефлексами покори і служби в просторі ніщо. Часто за наголошеним примітивізмом чи саркастичною прозорістю оповіді, наближеної до oral history, в текстах прозирає безпорадний політичний суб’єкт у своєму повсякденні, розтрощений відфотошопленими гусеницями «великої історії».

Література 90-х, спрямована і на просвітництво (як живе Схід, його мова, соціалізація, відчуття в процесі адаптації до нових умов), і на викриття (інертності, непідйомності Сходу vs. споживацтва й упередженості Заходу), й на аналіз минулого (від перверсивності життя в умовах тотального контролю штазі до причин німецького розділення), вдається до іронії, сарказму, гумору й навіть до відвертого хуліганства — травестування, еротизації й порнографізації окремих ікон офіційного дискурсу (Крісти Вольф або Ґюнтера Ґраса) чи й навіть самої ідеологеми Повороту та Німецької Єдності (наприклад, у творах Гетхе, Брусіга, Їрґля). Відповідно, тексти 90-х сповнені мовних дотепів, жартів, ігор із синтаксисом та відвертих обсценізмів, головними героями часто постають шахраї-трікстери або просто наївні простаки, що викликають