Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст. - Неля Ваховська
Так, нам не можна було вірити ні в що, бо те, у що ми не вірили, не ставалося. Воно не могло статися — через невіру… Це ми знали достеменно. Кожен із нас усвідомлював це сповна, ми у своїй свідомості не прозирали глибше за невіру. Наша невіра виростала безпосередньо з просвітительства… Й інколи дехто з нас навіть називав невіру оплотом нашої віри. Невіра жила глибоко в нас, вона випитою кавою гурчала в наших животах… ха!
Мабуть, ми забагато пили кави, коли мислили. Як хтось колись сказав — найкращі клієнти марки «Едушо». Але коли нам треба було переконати когось, то ми пили шампанське й пиво, це робило нас веселими і неабияк піднімало настрій.
Так от[39]: не існувало ні Бога, ні феноменів, ні підсвідомості, не було ходу назад… Це, так би мовити, стояло за тим, що говорилось. — Не могло трапитися нічого з того, у що ми не вірили, тому що ми в це не вірили… Але ми були потрібні. Ми могли б указати пальцем всьому світові на те, чого не існувало… тому що ми в це не вірили. Ще раз: єдине, у що ми вірили, — це у свою невіру. Всі наші безперервні, невтомні роз’яснення мали на меті донести людям віру в те, що нічого не може трапитися, нічого, для цього нам завжди вистачало слів. Навіть якщо це вже знав кожен, у цьому приступі просвітительства ми ще раз повинні роз’яснити і ще раз запевнити, що люди там, на тротуарі, просто виходять із метро, йдуть далі і знову заходять до наступної станції. У своїй невірі ми були переконані, що не могло відбутися нічого неясного, що вони не можуть скупчитися на тротуарі, навіть якщо йдуть групами, загонами, колонами і когортами. — Лише взимку було по-іншому, з настанням темряви тротуари ставали безлюдними, й самі лише автомобілі їздили по вулиці.
(…)
Коли я нарешті сидів сам у порожньому вагоні міської електрички, в моїх вухах все ще лунали ті слова, що півголосом мені казав Фоєрбах. Що він весь час хотів, щоб я пригадав? Уже декілька місяців він знов і знов повертається до цієї теми, систематично, але завжди несподівано для мене, так що я помалу почав боятися цих моментів. Але він не йшов далі за натяки; і кожного разу в мене залишалося неприємне відчуття, що там, у так званих верхах, про мене знають більше, ніж я сам. Утім, я, певно, був просто надміру вразливий, тому що це ж була їхня тактика, примітивний поліцейський прийом. Кожен допит також залишав після себе присмак ірреальності…
Непокоїло лише, що натяки Фоєрбаха турбували мене так довго. — Саме тими ночами, коли я сидів унизу, в підвалі, у своєму сховищі перед сіро-жовтою бетонною стіною, його слова наче пилою різали мої нерви… Подзенькування холодильника позад мене здавалося мені брязканням ключів і лоскотало мої оголені нерви, примушуючи хвилюватись. Я ще раз пригадував усі його натяки… Їх смислу я не міг збагнути, вони ставали вербальними бар’єрами між мною й моїм минулим, яке я слабо пам’ятав. Якби я пригадав його, то зіткнувся б із купою неприємних емоцій… Фоєрбах говорив заплутано, натякаючи на той час, коли ми ще не були знайомі. Здавалося, ніби я мав пригадати те, що було ще до мого народження.
Час до того, як Фоєрбах увійшов у моє життя, вкритий для мене глухою темрявою забуття… Я геть забув його, витіснив так далеко, що вже не вважав моїм справжнім життям. Над ним нависло сіре, наспіх сплетене павутиння зі слів, яке я міг назвати непроглядним хитросплетінням симуляції. Або ж це все була лише симуляція по той бік сірого павутиння… За ним була моя мати, все було як у Беккета, я вже й не пам’ятав її обличчя… І мене тоді звали інакше, це я також, звісно, пам’ятав… Але тільки тому, що це ім’я стало тепер для мене чимось на кшталт кодового.
Сьогодні Фоєрбах знову говорив про «цю надзвичайно вразливу людину»… Він мав на увазі мене — такого, яким я був ще до наших «контактів». І якщо я правильно пам’ятаю, він навіть назвав мене моїм колишнім ім’ям… Я міг помилятися, але від нього можна було цього очікувати: зазвичай він називав мене кодовим іменем, а тут раптом порушив правила секретності… І зруйнував конспірацію між нами… І так ще дужче прив’язав мене до себе! — Іноді Фоєрбах називав мою чутливість навіть «невротичною»… У відповідь на це я запитав, чи назвав би він таку людину як Томас Манн, також невротиком. — Він посміхнувся й сказав: «Чудово! Вам слід активніше покликатися на літературу… такими людьми в наших рядах ми могли б пишатися…»
Електричка в'їхала на станцію Варшаверштрассе і далі не поїхала. Я, мабуть, прослухав, що пасажирів запросили пересісти в інший поїзд, який уже чекав на них, таке тут часто траплялось… Я сидів праворуч, спиною до платформи, в моє вікно періщив дощ, у вагоні чутно було гук негоди, краплі били по даху поїзда, по перону, згущувалась темрява, яку пронизували лише вогні ліхтарів, ледь помітні крізь пелену дощу. Я закинув голову, обпершись на спинку лави. Я вслухався в монотонний гул дощу — він стихав у моїх вухах, перетворившись, урешті-решт, на гул за бетонною стіною в підвалі, схожий на гудіння машин. Цей гул то стихав, то знову заполоняв усе навкруги. До нього доводилось прислухатися, напруживши всю увагу, — а його, мабуть, і не було зовсім, він існував лише в його уяві, коли він сидів там на дерев’яному ящику, обпершись головою о стіну.
Раніше… То був абсолютно нереальний час, який сплив від нього, відлунюючи хіба мереживом із божевільних ідей та самоомани. Кадр за кадром минуле залишало його пам’ять — передчасно. Реальність, що почалася одного дня, поступово полонивши й підкоривши його, так урешті з ним і залишилась, і той час, що хвилина за хвилиною стирався з пам’яті, уявлявся йому тепер лише фікцією. Але ж це була третина його життя, ба більше — ледь не половина… І йому здавалося, наче він програв цей час, він більше не пам’ятав його. Насправді він тоді — сам для себе! — симулював його,
