Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст. - Неля Ваховська

Цього разу я не відбудуся суворою доганою завмага плюс незначним грошовим штрафом. Тепер на мене чекатиме справжній процес, вирок і позбавлення волі, у кращому випадку два роки умовно. Ця історія, звісно, потрапить до моєї особової справи, так само, як історія із забороною складати випускні іспити в школі через «спробу ввести в оману вчителя біології», або ж як історія з перерваним навчанням на перукаря. І як наслідок — адже «негативній тенденції до зменшення темпів поповнення молодими кадрами необхідно покласти край за допомогою належних виховних заходів» — мене звільнять з друкарні, яка все ще відповідала за видання центрального державного друкованого органу і була навіть названа на його честь.

І все це лише тому, що це желе з нудотно-теплої, розбавленої водопровідної води, яке при кожному нашому кроці аж вивалювався зі свого брудно-коричневого дедеронового[35] костюму, ця калюжка детектива тягла мене силою своєї слизької дитячої ручки до якогось вугільного підвалу, що був захований щонайменше на три поверхи нижче від підземного гаража.

Хвиля гніву збурила озерце сліз, що переповнювало мене, й воно знову по краплині почало виходити з берегів повік. Раптом зовсім несподівано для себе самої я відмовилася від наступного кроку — або він від мене. Я вперлася випрямленими в колінах ногами в бетонну сходинку; мов барабан, напружила на животі прес; зціпила все, що лиш можна було зціпити — очі, губи, сідниці, — немов устриця свої стулки, коли їй погрожують ножем, — немов остовпіла, — немов висічений зі скелі рельєф упертого віслюка, — я собі стояла.

«Хочеш мати проблеми?» — тихо спитав детектив і марно заходився смикати мене за руку.

Тепер я вже й не пригадаю, навіщо відкрила рота, певно, мені забракло повітря. Та все ж із моїх вуст вирвалося на видиху два речення, про які й тепер не можу сказати, як і звідки вони взялися. Пригадую лише, що мої очі, які за все ще міцно стуленими повіками втупилися в темряву мого заціпенілого від страху та люті мозку, в жодному разі не могли зчитати їх з монітору на небосхилі мого черепа, тому що він був порожній і холодний.

«А скажіть-но ви, покидьку, хіба вам не соромно? Маєте дві здорові руки й не можете знайти собі справжньої роботи?» — дослівно таке випалила я йому високим і чистим голосом, який видався мені чужим. Рука детектива, немов відділене від тіла щупальце восьминога, одразу ж послабила свою хватку, сповзла з моєї руки і лише безглуздо здригнулася в повітрі, перш ніж знесилено опуститися на коричневу матерію над зігнутим правим коліном.

Я відвела погляд від тої руки, пробігла очима по напівтемних сходах, на яких ми зупинилися: запилені поручні, звалені мішки з цементом, просто крізь бруд прокладений кабель, заґратовані лампи на стінах, що, мов мишоловки, тримали в собі як здобич по одній згорілій або цілій електролампочці: пофарбовані в сіре залізні двері — а тоді мій погляд випадково зустрівся з поглядом детектива.

Він, певно, не хотів більше хапати мене за руку, та все ж мав намір завадити мені втекти, — тож просунувся одним-єдиним беззвучним рухом поперед мене. Я закинула голову назад, оскільки стояла на дві сходинки нижче, спиною до залізних дверей, — і досить-таки мужньо глянула детективу в очі, незворушно спрямовані на мене. Хоч я й докладала зусиль до того, щоб вистояти перед ним і не подати виду, та все ж ледве витримувала цей довгий погляд із далеких зіниць, пристосованих до поганого освітлення. Щось м’яке і тепле було в ньому.

«Гадаєте, це мені до вподоби? Я був на військовій службі, офіцер-інструктор, вісім років, грубі гроші, пристойні люди, але потім… Ходімо, ми мусимо…» Рука детектива знову наблизилася до моєї, торкнулася її кінчиками пальців — коротко і так чітко, як пташка, що підхоплює щось своїм дзьобиком, пролітаючи мимо. Детектив лагідно відсунув мене плечем убік. «По-іншому не вийде», — сказав він уже радше до залізних дверей, біля яких запорався з товстою в’язкою брязкучих ключів. Відчиняв їх так незграбно — удавано чи насправді, — мов уперше потрапив у таку ситуацію.

Та ось важкі двері ледве піддалися. Крізь арку, що утворювала його рука, одночасно притримуючи двері й не даючи їм змоги розчинитися навстіж, детектив спрямував мене у вузький, темний коридор з іще двома дверима ліворуч.

Я відчула тепло, що йшло від його тіла. Зачиняючи двері, детектив стояв до мене дуже близько, буквально впритул. Було чутно лише свист повітря, що зникало в шахті у кінці коридору, та ще детектив тихенько шкрябав по бетонній стіні, шукаючи вимикача.

Утікати тепер вже було зовсім пізно; якийсь фобійний спазм охопив мене. Щоб не заскреготіти зубами, я прикусила нижню губу — так сильно, що крім спалаху болю, практично нічого більше не відчувала. Я не знала, чи покаятися у своїй зухвалості, чи вперто її триматися, і навіть не уявляла, що трапилося з детективом. Ну гаразд, я вкрала, він мене піймав на гарячому, це погано — і все ж тут іще щось було не так. Якщо все, що відбувалося до цього, мало для мене фатальне, але хоч якось зрозуміле значення, то тепер мені все здавалося фальшивим — і навіть фальшиве було неправильним. Я не мала жодного аргументу, жодного доказу цього, лише невиразне відчуття, що варто мені спробувати тепер, чи за якусь мить, чи пізніше, чи коли завгодно втекти від нього — як щось невідворотне й жахливе на мене звалиться і водночас обвалиться піді мною. Але що, що саме? Все більш гарячково я думала про це — і все глибше занурювалася в жахливий хаос спотвореної, потрощеної на друзки суміші дійсності та сну.

(…)

Заблимали й загорілися тьмяним світлом кілька неонових ламп. Детектив відчинив другі двері ліворуч: «Сюди, будь ласка».

Ми зайшли до маленького приміщення без вікон, яке освітлювалося самою лише настільною лампою, затиснутою на якомусь старому теслярському верстаку. З лівого краю верстака, поряд із сірим стандартним телефоном, на жирному паперовому пакеті лежали надкушені півбуханця житнього хліба і десь грамів зі сто засохлої, зашкарублої ковбаси. З правого краю верстака громадилися брошури й зошити, зверху був якийсь детективний роман із чорно-білою обкладинкою та ілюстрацією у вигляді стилізованої шибениці. Один із закутків цієї комірчини, що