Делілло Дон. Зеро К - Дон Делілло

Брод-стрит, де керівник екскурсійної групи розповідав своєму запарасоленому гурту про рубці на стіні, спричинені бомбою анархіста сто років тому. Ми йшли порожніми вулицями й почали почувати нашу спільну ходу, як серцебиття, і згодом як гру, мовчазний виклик, темп прискорювався. Сонце знову з'явилося за секунди до того, як припинився дощ, і ми проминули занехаяну шашличну на колесах і побачили, як наприкінці вулиці проплив скейтбордист, щойно там, і вже нема, і ми наблизилися до жінки в арабському головному уборі, біла жінка, біла блузка, плямисто-синя спідниця, говорить сама до себе і снує босоніж, п'ять кроків на схід, п'ять кроків на захід тротуаром, помережаним риштуванням. Потім повз Музей грошей[23] і Музей поліції, стару кам'яницю на Пайн-стрит, і наш темп знову збільшився, тут не було ані машин, ані людей, лише металеві стійки, миршаві покажчики безпеки, встановлені вздовж вулиці, і я знав, що вона мене пережене, так само рівномірно, вона навіть листівку до поштової скриньки несла, керуючись силою волі. Звук довкола нас, який ми не могли визначити, змусив зупинитися і прислухатися, звучання, висота тону, безперервне низьке тупе гудіння, нечутне, поки не почуєш, і потім воно скрізь, на кожному кроці, іде від порожніх будівель по обидва боки вулиці, і ми стояли за замкненими обертовими дверима «Дойче Банка», вслухаючись у системи за ними, мережі взаємодійних компонентів. Я схопив її за руку і рушив до дверної пройми у фронтоні крамниці з віконницями, ми зчепилися і притислися й уже заледве відверто не злягалися.

Потім ми перезирнулися, усе ще ані пари з уст, один з тих поглядів, що каже: «А хто ти все ж, на біса, такий?» Це був її погляд. Жінки володіють цим поглядом. Що я тут роблю і з ким це я, якийсь дурень, що вигулькнув нізвідки. Ми все ще були на ранньому етапі, і навіть якщо романтика це переживе, воно все ще скидатиметься на ранній етап. Нам нічого не треба далі відкривати, і це не холодний договірний розрахунок, як може видатися. Це тільки те, ким ми є, і як ми говоримо і почуваємося. Ми пішли далі, тепер уже недбало, побачивши гологрудого старого в засуканих піжамних штанях, якій засмагав у вологому шезлонзі на майданчику пожежних сходів багатоквартирки. Таке було все. Ми розуміли, що зерно нашого спільного усвідомлення, друк, схема, лишаться проштамповані, як і за перших днів і ночей.

Ми повільно виблукали до вулиці, звідки почали, і я усвідомив, що ми блукаємо до своєрідного настрою, Емминого, пригніченого душевного стану, що оформлювався через неминучу присутність її сина. Ми дійшли до будівлі колишньої фабрики, і коли він з'явився, то ніс своє спорядження скрученим клунком, який і забере з собою до Денвера. Ми пішли на північний захід, і я зрозумів, що уявляю, як чоловік за кермом викликаного таксі мав би українське прізвище й акцент і радо поговорив би цією мовою зі Стаком, даючи хлопцеві ще одну нагоду перетворити вбоге життя чужинця на щедру вигадку.

— 3 —

Я усе перевіряв плиту, навіть вимкнувши конфорки. Уночі, переконавшись, що двері зачинені, я повертався до того, що робив, та врешті-решт скрадався до дверей оглянути замок, повертав дверну ручку, щоб перевірити, утвердитися, випробувати правдивість того, перш ніж іти спати. Коли це почалося? Я йду вулицею, перевіряючи, чи є гаманець і ключі. Гаманець у лівій задній кишені, ключі у правій передній. Я відчуваю і поплескую гаманець зовні, а іноді встромляю палець до кишені, щоб його торкнутися. З ключами я такого не роблю. Мені досить сконтактуватися з ними зовні, підчепивши кільце на ключах здвоєною тканиною кишені штанів і носовичка. Не вважаю за потрібне загортати ключі в носовичок. Ключі під ним. Кажу собі, що таке розташування менш негігієнічне, ніж план дій із загортання ключів у носовичок, якщо й коли висякуватися.

Я відвідував Росса в його кімнаті з однобарвними картинами, коли він сидів і думав, а я сидів і чекав. Він попрохав мене прийти, кажучи, що є ідея, яку він хотів запропонувати. Мені спало на думку, що це його одиночна камера, формальне місце кожного виплеканого спогаду. Він заплющив очі, похилив голову і потім, начебто у встановленому порядку, спостерігав за тим, як його рука затремтіла.

Коли це припинилося, він повернувся до мене.

— Учора, коли я вмився, то поглянув у дзеркало, серйозно так і розважливо поглянув. І виявив, що я якийсь дезорієнтований,— сказав він,— бо у дзеркалі ліве — то праве, а праве — то ліве. Але було щось не так. Там, де мало бути моє несправжнє праве вухо, було моє справжнє праве вухо.

— Це так здається.

— Це так було.

— Має бути галузь знань, що називається фізика ілюзій.

— Є така, але її якось інакше називають.

— То було вчора. Що трапилося сьогодні? — спитав я.

На це він не відповів.

Потім сказав: «У нас певний час був кіт. Не думаю, що ти це знав. Кіт, бувало, приходив сюди, згортався на килимі, і то була своєрідна нерухомість, особлива благодать, казала Артис, яку кіт вносив до кімнати. Кіт став невіддільним від картин, кіт належав мистецтву. Коли кіт був тут, ми говорили нишком і намагалися не робити різких чи непотрібних рухів. Це б зрадило кота. Думаю, це в нас було серйозно. Це б зрадило кота, казала Артис, і вона посміхалася так, як зазвичай персонаж у старому англійському кіно. Це б зрадило кота».

Його бороду розтрусило по всьому обличчю, вільніше і біліше, аніж архітектурні зразки минулого. Більшість свого часу він бавив у цій кімнаті, старіючи. Він розповів, що перебуває в процесі передання частини свого мистецва в дарунок установам, а дещо дрібніше віддає друзям. Оце тому він попрохав мене сюди прийти. Він знав, що я захоплювався творами мистецтва на цих стінах, картини, по-різному пом'якшені кольори, олія, полотно, усі п'ять. А ще ця скромно вмебльована кімната, яка сама несе стільки вираженого наміру, що людина може відчути свою присутність тут як порушення. Я не такий чутливий.

Ми обговорювали картини. Він вивчив цю мову, а я ні, але наш спосіб бачення не надто й різнився, як виявилося. Світло, баланс, колір, суворість. Він хотів дати мені малюнок. Вибери один, а можеш і більше, сказав він, та поза тим, є тема — де б ти зрештою хотів жити.

Я дав останньому зауваженню загаятися. Мене здивувала його переконаність, що я міг би захотіти тут жити