Делілло Дон. Зеро К - Дон Делілло

— Велика різниця.

— Дуже намагаюся не пожартувати.

Вона сказала це рівним тоном із серйозним обличчям.

Пізнай цю мить, відчуй, як ковзає рука, збери всі забутні фрагменти, свіжі рушники на стійках, гарненький новий брусок мила, чисті простирадла на ліжку, її ліжку, наші сині простирадла. Оце й усе, що мені треба, щоб перебути свої дні, і я намагався думати про ці дні й ночі як про занишкнутий наказ про скасування, нас обох, поширеного переконання, що майбутнє у кожного з нас буде гірше за минуле.

Один з людей мого батька зателефонував мені з подробицями. Час, місце, що одягнути. Це був обід — але навіщо. Не треба мені обіду в середмісті, у храмі кулінарного мистецтва, де піджаки обов'язкові, їжа і квіткові композиції, як кажуть, вишукані, а співробітники компетентніші за носіїв труни на державному похованні. Були вихідні, а мої парадні сорочки — у пральні, готувалися до наступної хвилі співбесід. Я мав натягнути раз чи двічі вдягану сорочку, поплювавши спершу на палець, щоб почистити комір з внутрішнього боку.

Завжди я перший приходжу, завжди я тут перший. Я вирішив почекати за столом, і коли заявився Росс, то вразив своїм виглядом. Сірий костюм-трійка і яскрава краватка контрастували з його дикунською бородою і непевною ходою, і я не знав, чи нагадував він вражаючу руїну чи відомого театрального актора, який нині проживає роль, що визначає його довгу кар'єру.

Він спроквола ковзнув на нашу оксамитову банкетку.

— Ти не захотів роботу. Відхилив.

— Вона не та. Я саме домовляюсь із відомою людиною в інвестиційній стратегічній групі. Це певна можливість.

— Люди без роботи. Тобі ж запропонувала роботу потужна компанія.

— Низка компаній. Але ж я нікого не зневажив. Я обмірковував кожен аспект.

— Усім байдуже, що ти мій син. Сини й доньки по всіх усюдах, на солідних посадах, плідно працюють.

— Гаразд.

— Ти з того багато робиш. Батько й син. Ти б став самостійною людиною за надцять днів.

— Гаразд.

— Люди без роботи,— знову розважливо сказав він.

Ми розмовляли й замовляли, а я все вдивлявся в його обличчя, думаючи про певне слово. Я думав про слова, що заводять мене до щільніших реальностей, роз'яснюючи ситуацію чи обставини, принаймні теоретично. Ось Росс, утомлені очі та згорблені плечі, правиця трохи тремтить, і те слово було невживаність. Слово мало стильову якість, що пасувала довкіллю. Та що це значило? Стан бездіяльності, подумав я, можливо, втрачену енергію. Я дивився на Росса Локгарта, гарненько вбраного, але без неподатливості й уміння, що сформували людину.

— Востаннє я був тут десь п'ять років тому, коли вмовив Артис зайти разом. Її здоров'я ще не наближалося до різкого занепаду. Я не надто те й пригадую. Але була одна точка, один проміжок. Дуже виразний. Одна конкретна мить. Вона поглянула на жінку, яку повз нас проводжали до сусіднього столика. Вона почекала, поки жінка всадовилася і ще на неї задивилася. Вона сказала: «Якби їй ще макіяжу, то вона спалахне».

Я посміявся і відзначив, як спогад лишається живим у його очах. Він бачив Артис через стіл, через роки, немовби коливання заледве видимого сигналу. Принесли вино, і він спромігся роздивитися етикетку, а потім виконати церемоніальне крутіння і смакування, але він не понюхав корок і не виказав, що схвалює вино. Він усе ще згадував. Офіціант трохи забарився, зважуючи, чи дозволять налити. Я спостерігав за тим, безневинно, як міг би підліток.

Я сказав:

— Вони називаються «Вибрані Активи Інк.».

— Хто це?

— Люди, із якими я домовляюся.

— Купи собі іншу сорочку. Може, це допоможе їм змінити думку,— сказав він.

Коли людина стала мені батьком? Мене й близько тоді не було, але спало на думку, що це могло статися якось, коли я сидів і витріщався на стіну, усі мої захисні реакції призвичаїлися до відповідної миті.

Принесли їжу, і він одразу почав їсти, поки я дивився і думав. Потім я розповів йому історію, яка змусила його зупинитися.

Я розповів йому, як його дружина, та, що перша, моя мати, померла, удома, у своєму ліжку, неспроможна говорити, слухати чи бачити мене, коли я сидів поруч. Я ніколи йому цього не розповідав, і не знав, чому розповідав йому зараз, ті години, які минули біля її ліжка, Мадлен, із сусідкою у дверях, що зіперлася на палицю. Виявилося, що я вдався до подробиць, пригадуючи все, що тільки міг, говорячи м'яко, описуючи місце дії. Сусідку, палицю, ліжко, покривало. Я описав покривало. Я згадав старий дубовий комод з вирізьбленими крилами для ручок. Він те пам'ятатиме. Думаю, я хотів його зворушити. Я хотів, щоб він побачив останні часи так, як вони відбувалися. Жодного темного мотиву. Я хотів, щоб ми в цьому з'єдналися. І як незвично було тут про це говорити, серед офіціантів, що ходили навшпиньки, і стебел білих амарилісів, траурно встановлених уздовж стін, і єдиної білої орхідеї у вазочці в центрі столу. Жодної гіркої теми не промайнуло серед цих зауважень. Саме місце події, кімната Мадлен, цього б не дозволила. Стіл, світильник, ліжко, жінка в ліжку, палиця з розчепіреними ніжками.

Ми сиділи в задумі, і згодом один з нас торкнувся їжі та ковтнув вина, а потім інший теж те зробив. У кімнаті повсюди вібрував приплив розмов, щось, чого я не помічав дотепер.

— А я де був, коли це сталося?

— На обкладинці «Ньюзвіка».

Я спостерігав, як він намагається це осмислити, а потім пояснив, що я побачив журнал зі своїм батьком на обкладинці саме перед тим, як дізнався, що мати в критичному стані.

Він ще ближче схилився до столу, тильним боком долоні підперши підборіддя.

— Знаєш, чому ми тут?

— Ти сказав, що ви тут востаннє були з Артис.

— І вона одвічна частина того, що ми тут маємо обговорити.

— Здається, ще зарано.

— Це все, про що я думаю,— сказав він.

Усе, про що він думає. Артис у камері. Я також про неї думаю час від часу, поголену й голу, стоїть і чекає. Чи знає вона, що чекає? Чи вона у списку очікування? Чи просто померла і зникла, поза найдрібнішим тремтінням самосвідомості?

— Час повертатися,— сказав він.— І я хочу, щоб ти пішов зі мною.

— Ти хочеш свідка.

— Я хочу супутника.

— Розумію.

— Лише одна людина. Більше нікого,— сказав він.— Я в процесі залагодження