Делілло Дон. Зеро К - Дон Делілло

Вона спроможна сказати, що відчуває, і вона також — це особа, яка стоїть поза відчуттів.

Чи ці слова самі по собі усі тут. Чи я лише слова.

Маю відчуття, що слова хочуть мені різне сказати, але я не знаю, як слухати.

Я слухаю те, що чую.

Чую лише те, що є я. Я зроблена зі слів.

Чи воно все ще відбувається як оце.

Де я. Що це за місце. Я знаю відчуття десь, але я не знаю, де воно.

Те, що я розумію, походить нізвідки. Я не знаю, що я розумію, поки не скажу його.

Я намагаюся стати кимось.

Заплутаності, плин розуму.

Я майже дещо знаю. Думаю, я збираюся дещо пізнати, але потім цього не стається.

Я відчуваю щось поза мною, що належить мені.

Де моє тіло. Чи я знаю, що воно таке. Я лише знаю це слово і знаю його нізвідки.

Я знаю, що я в середині чогось. Я — хтось у середині цього дечого, у якому я є.

Чи це моє тіло.

Чи саме це робить мене всім тим, що я знаю, і тим, що я є.

Я — ніде, щоб можна його пізнати чи відчувати.

Я намагатимуся почекати.

Усе, що я не знаю, саме тут зі мною, але як я з цим порозумілася.

Чи я хтось, чи то лише самі слова, які змушують мене думати, що я хтось.

Чому я не можу знати більше. Чому лише це і нічого іншого. Чи мені треба чекати.

Вона живе в суворих самообмеженнях.

Чи ці слова самі по собі всі тут. Чи я лише слова.

Чи я коли припиню думати. Мені треба знати більше, але мені також треба припинити думати.

Я намагаюся дізнатися, хто я.

Але чи я та, ким була, і чи я знаю, що воно значить.

Вона — перша і третя особа і жодного способу поєднати їх разом.

Що мені треба робити,— так це спинити голос.

Але потім що трапляється. І як довго я тут. І чи це повсякчас чи лише найменший час, що є.

Чи повсякчас ще настане.

Не можу припинити бути тою, ким є, і стати ніким.

Вона — це залишок, усе, що лишилося від особистості.

Я слухаю те, що чую. Чую лише те, що є я.

Я можу відчувати час. Я вся час. Але я не знаю, що це значить.

Я лише те, що тут і зараз.

Скільки часу я тут. Де це тут.

Думаю, я можу бачити те, що кажу.

Але чи я та, ким була. І що воно значить. І чи хтось щось мені зробив.

Чи це страхіття себе завернуте так щільно, що вона назавжди в пастці.

Намагаюся дізнатися, хто я.

Але все, що я є, це те, що кажу, і це майже ніщо.

Вона не спроможна себе побачити, назвати себе, розрахувати час, відколи вона почала думати те, що думає.

Думаю, я — хтось. Але я лише кажу слова.

Слова ніколи не йдуть геть.

Хвилини, години, дні та роки. Чи все їй відоме міститься в одній позачасовій секунді.

Усе таке дрібне. Думаю, що я навряд чи тут.

Лише коли щось кажу, то знаю, що я тут.

Чи треба мені чекати.

Тут і зараз. Оце та, хто я є, але лише це.

Вона намагається бачити слова. Не літери в словах, а самі слова.

Що означає торкатися. Я майже можу торкнутися, хоч би що не було тут зі мною.

Чи це моє тіло.

Думаю, я — хтось. Що означає бути тою, ким я є.

Усі себе, якими індивід володіє. Що їй лишилося, крім голоса в його найчистіших випромінюваннях.

Намагаюся побачити слова. Ті самі слова повсякчас.

Повз плинуть слова.

Чи я лише слова. Я знаю, що є ще.

Чи їй потрібна третя особа. Хай живе собі у звучаннях у середині себе. Хай ставить собі питання, не комусь, а собі.

Але чи я та, ким була.

Далі й далі. Очі заплющені. Жіноче тіло у струці.

Частина друга

За часів Костянтинівки

— 1 —

Офіс належав чоловікові на ймення Сільверстоун. Це був колишній батьків офіс, на стіні все ще були дві картини, якими він володів, темні зі смужками запорошеного сонячного світла на обох. Я мав змушувати себе дивитися на Сільверстоуна за полірованим столом, поки він по-своєму бубонів крізь глобальне зведення, яке варіювалося від Угорщини до Південної Африки, від форинтів до рендів.

Росс телефонував щодо мене, і, навіть сидячи там, я намагався відчути своєрідне відокремлення, марудну відстань, яка завжди визначала час, що я витрачав в офісі, людина з роботою, посадою — якраз не родом занять, а званням, роллю, титулом.

Ця робота зробить мене Сином. Чутка про співбесіду поширюватиметься, і кожен саме так тут про мене і думатиме. Робота — це не беззастережний дарунок. Я мав заробити право виконувати її далі, але батькове ім'я переслідуватиме кожен мій зроблений крок, кожне сказане слово.

Потім, знову, я вже знав, що відхилю пропозицію, будь-яку пропозицію, хоч би яке звання чи роль.

Сільверстоун був широкий і переважно голомозий чоловік, руки якого брали активну