Делілло Дон. Зеро К - Дон Делілло

А чи будуть усі наново повернуті життя тотожними, щільно припасованими самим процесом? Помри людиною, відродись ізометричним дроном.

Я ліктем підштовхнув батька і тихо спитав: «А в них коли-небудь стояки бувають, у мерців у струках? Струсне якась несправність, зрушаться температурні рівні, що утворять своєрідний бздинь, який пробіжить крізь тіло і спричинить до того, що їхні прутні скочать, в усіх чоловіків водночас у всіх струках».

— Гіда спитай,— сказав він.

Я поплескав його по руці, ми підвелись і попрямували за жінкою коридором донизу, що звужувався в такій мірі, що, врешті-решт, ми мали йти далі один за одним. Звук поблякнув, наші кроки згасали, наші тіла, наче щітки, торкалися обмежувальних стін.

Є ще одне, ще дещо цікаве, сказала гід.

Ми стояли на вході до великої білої кімнати. Поверхня стін не була така ж шорстка, як я бачив усюди. Це була міцна гладенька порода, і Росс поклав руку на стіну і сказав, що це дрібнозернистий білий мармур. Він це знав, я — ні. Кімната була геть чисто-холодна, і, на перший погляд, у кожному напрямку, вона була однакова, нічого, крім стін, підлоги та стелі. Я розвів руки дурнуватим театральним жестом, щоб передати розмір величного простору, але стримався від намагання прикинути довжину, ширину і висоту.

Я рвучко рушив уперед, а Росс — за мною. Я поглянув повз нього на гіда, чекаючи, коли вона щось скаже, дасть якусь підказку про специфіку цієї місцини. Це було місце чи лише ідея місця? Батько і я досліджували кімнату разом. Я намагавсь уявити, що бачу, якщо навіть і бачив. Що робило переживання таким невловимим? Величезна кімната, кілька чоловіків стоять і дивляться. Жінка на вході, мертва тиша. Художня галерея, подумав я, у якій нічого нема. Галерея — це мистецтво, простір сам по собі, стіни та підлога. Чимала мармурова гробниця, спорожніле від тіл масове поховання, яке, може, на них чекає. Жодного декоративного карнизу чи фризу, тільки пласкі стіни полірованого білого мармуру.

Я поглянув на Росса, який повз мене вдивлявся в дальній кінець кімнати. Це забрало у мене мить, тут усе забирало у мене мить. Потім я побачив те, що й він, фігура сиділа на підлозі біля стику двох стін. Людська фігурка, нерухома, поступово просочувалася в мій рівень усвідомлення. Я мав собі сказати, що не був деінде, намагаючись зробити видимим те, що насправді бачив, тут і тепер, у твердій формі.

Батько пішов туди, вагаючись, а я за ним, ідучи й спиняючись. Фігура навсидячки — то була боса дівчина зі схрещеними ногами. На ній були вільні білі штани й біла блузка до колін. Одна рука піднята і зігнута до тіла на рівні шиї. Друга рука була на поясі під таким саме кутом.

Далі ми з Россом не пішли. Ми все ще були на деякій відстані від фігури, але переміститися ближче видавалося вторгненням, порушенням. Волосся підчікрижене на чоловічий штиб, голову трохи зігнуто, низ стіп вивернуто догори.

Я певен, що то не хлопчик?

Її очі заплющені. Я знав, що її очі заплющені, навіть якщо це неочевидно звідти, де ми стояли. Її молодість необов'язково очевидна, але я волів вірити в те, що вона молода. Вона мала бути молода. І вона не мала національності. Вона мала бути безнаціональна.

Прохолодна біла тиша скрізь у кімнаті. Я склав руки на грудях, щоб стримати свою реакцію на красу сцени, чи просто змерз?

Потім ми позадкували, злегка, одночасно. Навіть якщо я знав причину її присутності та її пози, це не корилося всім значенням. Значення вичерпувалося самою постаттю, самим виглядом.

— Артис знала б, як це розтлумачити,— сказав Росс.

— А я спитав би її: це хлопчик чи дівчинка.

— А вона б сказала: яка різниця.

Факт життя, одне тільце із серцем, що б'ється в цьому піднесеному мавзолеї, і вона буде тут задовго потому, як нас не стане, удень і вночі, я це знав, простір задуманий і призначений для нерухомої постаті.

Перед тим як ми залишили те місце, я повернувся востаннє поглянути і, так, вона була там, порожній метод, жива мистецька форма, що дихає, хлопчик чи дівчинка, сиділа у своєму піжамоподібному вбранні, не пропонуючи мені нічого, крім як подумати чи уявити. Гід вела нас довгим коридором, який не обмежувався дверима, і тепер Росс заговорив до мене, далекий голос, наближений до тремтливої покривленості.

— Люди з віком усе більше люблять предмети. Думаю, це правда. Конкретні речі. Книжку в шкіряній палітурці, предмет меблів, фотографію, малюнок, рамку, що тримає малюнок. Ці речі змушують минуле видаватися постійним. Бейсбольний м'ячик, підписаний відомим гравцем, що давно помер. Проста чашка для кави. Речі, яким ми довіряємо. Вони розповідають важливу історію. Особисте життя, усі ті, хто входить і залишає його, це глибина, це багатство. Ми зазвичай сиділи в певній кімнаті, часто в кімнаті з однобарвними картинами. Вона і я. Кімната в міському будиночку з цими п'ятьма картинами та квитками, які ми зберегли й оздобили рамкою, наче пара туристів-підлітків, два квитки на бій биків у Мадриді. Вона вже була в кепському стані. Ми багато не говорили. Просто сиділи там згадуючи.

Між реченнями були довгі паузи, і його тон наближався до бурмотіння чи лепету, і я наполегливо прислухався і чекав.

Потім я спитав: «А який твій улюблений предмет?».

— Я ще не знаю. Може, й не знатиму ніколи.

— Не картини.

— Забагато. Занадто.

— Квитки. Дві смужечки паперу.

— Sol y sombra[21]. Арена для бою биків Лас-Вентас,— сказав він. Ми сиділи на місцях, де було то сонце, то тінь. Відкритий майданчик. Sol у sombra.

Із ним ще не закінчено, із людиною, зрушеною в нав'язливе міркування. Він говорив, я слухав, його голос затинається дедалі більше, предмет дедалі невловиміший. Чи я хотів витріщатися на гіда і намагатися думати про нас разом у кімнаті, моїй кімнаті, вона і я, гід, супровідниця, чи просто подумки уявляти її на самоті, ніде, жінку, яка ступає зі свого взуття. Я відчув еротичну тугу, але не зміг її сформувати.

Ми стояли у віражі, виковзуючи із «Зеро К», із пронумерованих рівнів. Я подумав про прості числа. Я подумав: дай визначення простому числу. Віраж — це середовище,