Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Яке місце найстрашніше, кожен в’язень вирішував сам.

Зазвичай здавалося — там, куди тебе привезли, і є оте найстрашніше місце. А потім з’ясовувалося, що це була біла смуга твого життя.

Зовсім скоро спека змінилася прохолодою, майже раєм. Але так тривало всього два-три дні. І насолодитися не встигли, як почалися холоди. Начебто вересень, початок осені, а потягло зимою. Орися із вдячністю згадала маму та її передбачливість — незважаючи на літню спеку, мама поклала в одну з передач теплого вовняного светра, хустку та міцні черевики. Один светрик в Орисі вже був — красивий, із вишитими оленями на грудях, вона навіть здивувалася — навіщо влітку стільки теплого вбрання?

— Північ, на північ їдемо. Кажуть, морози там — по двадцять-тридцять градусів бувають!

— По сорок-п’ятдесят! — виправила досвідчена Полетаева.

— Але там сухе повітря, тому мороз легше переноситься! — з надією повторювала чиїсь давно почуті слова Катруся.

— Ну-ну, побачимо, яке воно там, сухе чи мокре, — знову скептично скривилася Тетяна Анатоліївна.

Поїзд ішов довго. Часто зупинявся десь у чистому полі, і тоді можна було вдихнути бодай трохи повітря, глянути крізь щілину в дверях, які на таких зупинках причиняли нещільно, на довколишній світ, переконатися, що все залишилося так, як і було — зеленіють трави, тріпочуть листям на вітрах берези, навіть корови пасуться і якісь люди випасають їх, самі, без конвою, без охорони. За довгі місяці тюрми, майже рік, дівчата відзвичаїлися від вільного життя, здавалося, світ зменшився до розмірів камери, чи оцього вагона, а всі люди на світі поділилися на тих, хто «сидить», і тих, хто охороняє. Ба ні, світ не запався, не заґратувався, не перетворився на єдину велику тюрму — є ще хтось і поза її стінами.

Ще одна пересильна тюрма — у Вологді. Як на всіх пересилках, їх знову й знову перелічували, наче котрась могла провалитися крізь підлогу вагона чи вилетіти крізь крихітне віконечко ластівкою, перелічували, перетасовували, мов колоду карт, і дівчата найбільше боялися, щоб не розлучили. Ще в Дніпропетровську пішла невідомо куди Оксана Оксентіївна, у Москві — баба Віра. Поступово з їхньої камери залишилося хіба з десяток — пані Рузя з нерозлучною своєю таваріщем Татьяной, Любочка, яка так само виплакувала свій невичерпний запас сліз, та Орися з Катрусею.

Перед тим, як загнати у камери, етап проганяли крізь медогляд та лазню.

Для дівчат лазня була чи не найбільшим випробуванням. Навчені попереднім досвідом, вони спершу розплітали коси, а вже потім роздягалися — перед входом до власне приміщення, де миються, стояли на варті солдати-чоловіки.

— Добре, що ми з тобою, Орисю, не повідтинали коси! — допомагала розплести розкішне, та брудне, в пилюці з дороги, русяве волосся подруги Катерина.

Коса до пояса була для Орисі і прикрасою, і плащем, під яким ховала дівчина своє вихудле тіло від чоловічих поглядів. Катрусині коси прикривали плечі і груди, а далі — що вдієш, наруга над в’язнями включала, на думку чекістів, і компонент наруги над жіночою соромливістю.

— Шевєлісь, пошевєлівайся, чьо копаєтесь, долго вас ждать? — підганяла староста, здоровенна Єлєна Возчікова з Воронежа. — Получай мило!

Отримавши маленький шматочок мила на двох, задубівши від холоду, дівчата пройшли крізь стрій солдатів.

— Навіщо їх стільки? Думають, ми голими тікатимемо?

— Та ні, мабуть, добровольці, чом би їм на голих дівчат не помилуватися?

— Ой, ким тут милуватися, дівчатонька, де вона, наша дівоча краса? — знову залебеділа Любочка, оглядаючи в дзеркалі, яке хтось забув зняти чи свідомо залишив як засіб додаткового катування у жіночій роздягальні, своє вихудле, кістляве, обтягнуте сухою авітамінозною шкірою тіло.

Орися не повірила очам — невже ця жінка із жовтим, нездоровим обличчям — вона? Невже ці бліді, потріскані губи — її власні? Невже ці очі — ще більші, ніж раніше, належать їй? Ці руки — дві кістки із суглобом посередині, ці ноги — самі кістки з величезними колінами... Невже це вона — рожевощока, свіжа, завжди усміхнена Орися? Звідки ці дві зморшки між бровами, ці запалі щоки? Невже вони так і залишаться? Як її коханий Ромасик упізнає в цій старій, знищеній жінці свою колишню красуню Орисю?

— Орисько, не розглядай себе, тут всі такі. З дороги, потомлені, голод, авітаміноз... Ось приїдемо на місце, облаштуємося, почнемо працювати, все налагодиться, — підтримувала її Катря.

— Налагодиться, налагодиться — на той світ налагодиться, — пробурчала над вухом Татьяна. — Ви рухайтеся, мийтеся швидше, бо зараз урок запустять.

Справді, з коридору чувся приглушений гамір, що нагадував чи ревіння диких звірів, чи зсув лавини в горах, чи регіт божевільних. Дівчата вже стикалися з «блатними» на пересилках, тому справді послухалися мудрої ради і поквапилися до черги за «шайками», так називали бляшані тази для гарячої води.

Орися озирнулася на солдатів обабіч дверей і поправила густе, хоч і схоже на клоччя, волосся, прикрила груди.

— А знаєш, вони на нас не дивляться! — прошепотіла Катруся, кивнувши на двох зовсім молодих солдатиків біля дверей, звідки чулося хлюпотіння води. Справді, хлопці опустили очі і пильно вдивлялися у підлогу під своїми чоботами. — Мабуть, не все людське втратили.

— Ой, Катрусю, це ж і мій Ромасик десь отак по пересилках, — зітхнула Орися.

— І мій Дозик... — підтримала Катря.

Дівчата заходилися перш за все мити голову, щоб встигнути, поки заведуть «урок». Орися раділа, що можна відволікти Катрю від гірких думок. І самій відволіктися. Як боліла їй брехня! Як важко було приховувати правду! І сльози, що наверталися на очі, коли згадувала оту сорочку в синю з білим смужку, оті розбиті, запечені спрагою губи, оте викручене плече, і землю, землю, що ворушилася над живцем похованим Катрусиним коханням.

— Яке це щастя — гаряча вода! Отак би милася й милася! — насолоджувалася теплом і можливістю відігріти задубілі на холодних плитах передбанника ноги Катруся. Ця її дорогоцінна властивість — насолоджуватися миттю,