Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Вивих, — упевнено оголосив діагноз. — Тримайте його, хлопці...

Роман згадав, як це робив батько, як самому колись довелося під його наглядом вправляти подібний вивих. Нічого складного.

— От і все. Давай шарф, перев’яжу. Але потрібна імобілі-зація.

— Яка така мобілізація? — підозріло скривився конвоїр.

— Йому не можна наступати на хвору ногу, — пояснив.

— Ну, у нас тут не курорт, на курорт поїде в Сочі! — заіржав, мов ситий кінь, начальник конвою. — Дійде. А не дійде — то... дійде... Ги-ги-ги!

Дійти — мало тут подвійне значення. А «доходяга» — був отой, хто «доходив». Тобто помирав.

— А ти молодець, зразу видно — доктор. А я думав — молодий. Тобі скільки, років тридцять. Не більше?

Роман ледве не бовкнув — «Які тридцять? Дев’ятнадцять мені, дев’ятнадцять!» Та пригадав, що за документами йому щойно вісімнадцять виповнилося, а на момент затримання ще й того не було. Він півроку не бачив себе у дзеркалі. Думав, що то лише Степан виглядає на постарілого передчасно дядька, отакого молодого дідуся. Виявилося, і він сам не кращий.

— Не більше. Не більше, — підтвердив, анітрохи не збрехавши.

Який же це «доктор», якому ще й тридцяти немає?

— Молодець, молодець, Романе, тримайся за медицину чим тільки можеш! Лєпіла тут — перший чоловік!

— Хто? — не зрозумів Роман.

Лєпіла — лікар по фені, — укотре ліквідував їхню «дрімучу безграмотність» Микола Петрович.

Цей піший етап від станції до зони видався особливо важким, бо за довгі тижні вимушеної нерухомості ноги відмовлялися служити навіть їм, молодим і здоровим. За час перебування в тюрмі у багатьох зносилося взуття, і люди чалапали по весняних калюжах майже босі. Роман знову й знову дякував мамі за те, що спакувала в дорогу ще й добру пару міцних черевиків.

— Нам, хлопці, пощастило, — продовжував розповідати про їхнє особливе везіння Микола Петрович. — В хороший етап попали, весняний. Зимові етапи — убивчі, смертні. Часом половина в останньому вагоні плацкарту купує.

Хлопці розуміли, про що він. В останній вагон скидали мертвих. Конвой повинен здати всіх за рахунком — кількість «продуктів» повинна співпадати. А «іспортівшиєся» — в останній вагон.

— Літні етапи також не кращі — спека, задуха, комарі сибірські, на верхніх нарах повітря так розжарюється, що кров закипає. А нам пощастило — не холодно, не жарко. Отак би далі.

— А далі куди?

— Далі — зона. Ваніно. «Я помню тот Ванинский порт и скрип парохода угрюмый, как шли мы по трапу на борт в глубокие мрачные трюмы...» — затягнув знайому пісню колимських каторжан Заліванов.

— Море? Ніколи не бачив моря! — обізвався Степан.

— Побачиш! І погойдаєшся на морських хвилях донесхочу! До Магадана — днів шість-сім морем, а то й усіх десять. Але зараз нас іще не повезуть — на Охотському морі в травні ще крига.

— А що, зимою не возять?

— Чому ні? Колимські табори потребують поживи цілий рік. Але зимою потрібен криголам. Тут у них був «Красін», пробивав дорогу в льодах для пароплавів. Як тепер — не знаю.

— «Красін»? Отой героїчний «Красін», про який стільки говорили?

— Він, він...

— Ото героїзм — зеків по таборах возити.

— Так от навіщо совєтам криголами! — криво усміхнувся Степан.

— Ви  опять антисовєтчіну розводітє? — зашипів, накульгуючи і спираючись на плечі двох в’язнів Тищенко. — Ну, чекайте...

— А що, особісту настукаєш? — насміхався Степан. — Романе, це тобі буде подяка за вправлену ногу! Гонорар! Щоб знав, як стукачам допомагати!

Та попри втому від довгого шляху Роман таки встиг надихатися отим повітрям моря, насиченим йодом, і ще якимись незнаними пахощами свіжості, такої жаданої після казематного та вагонного смороду.

Зона — майже правильний квадрат, розділений на дві частини — ліворуч — сім рядів бараків по п’ять у кожній «вулиці», праворуч — будинки, мабуть, для обслуги — там навіть щось подібне на парк чи садочок.

Тут на них чекали нові зустрічі.

Поїзд, що видавався Оксані Оксентіївні рятунком від нудьги та одноманітності тюремного каземату, розчарував не тільки її. Пані Рузя також не могла зрозуміти, яким робом у вагон, розрахований на тридцять, ну, сорок людей, напхали шістдесят, і всі вони там якось умістилися.

— Це неможливо! Порахуйте! Тут мало б їхати хіба три десятки осіб, не більше! — ледве дихала на нижніх нарах, затиснута між Тетяною Полєтаєвою та бабою Вірою пані Пере-бендова.

— Три десятки? Та ні, тут і десять «осіб» не вмістилося б, хіба — шість, ну, вісім за воєнних умов, — насміхалася Тетяна.

— Шість-вісім? Ну, це вже завелика розкіш!

— Чому? В таких вагонах коней возили, от на цих «осіб» і розраховували! А ми не особи, ми — велика рогата худоба, так на дверях вагону написано!

— Мабуть, худобу з більшими вигодами перевозили, — зітхала Оксана Оксентіївна.

— Звісно, худоби більше пильнували, ці «особи» — у більшій ціні, ніж люди, — криво усміхнулася Полетаева, подумки кленучи себе за слабкодухість — так і не змогла кинутися на автомати, спробувати хоч загинути по-людськи, щоб знову не дертися на оту Голгофу, до якої їх приречено. Вона знала наперед про те, якими випробовуваннями зустріне їх етап, і від цього ставало і страшно, і гірко, і розпач охоплював через безвихідь...

— Куди везуть? — перепитували одна одну дівчата. — Проминули Жмеринку, мабуть, на схід. На Колиму? Хоч