Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Дуся заперечливо похитала головою.

— Гаразд. Ідіть спокійно, подруго Лесю, кару замінено.

В руках Чернеця хруснув сірник, він, врешті, запалив. Зміг глибоко вдихнути.

Кару смерти йому замінили на іншу — фізичне покарання. На додачу наказали викопати криївку, щоб «холєрська кров» знайшла вихід і не спонукала більше до хибних учинків. Це була справді важка праця. З недобрим серцем будував та облашто-вував її Чернець. Якесь прокляття висіло над криївкою — там було убито Крука і Орлика, а самого Чернеця — поранено. Згодом там він знайшов і свою смерть.

— Суворі наші закони, але — закони, — зітхнула Орися, дослухавши до кінця. — Мабуть, не можна інакше.

Поїзд вистукував своє «Завезу-завезу-завезу», рейки відповідали йому дзвінким «На край-світу-на-край-світу-на-край-світу!». Щодалі на північ — ставало холодніше. За довгу дорогу наче годилося б пристосуватися, звикнути — а не звикалося. Не звикалося до солоного оселедця, до постійного браку води, до відчуття спраги, яке гнітило більше, ніж голод, до неодмінного, двічі на день перелічування дерев’яним молотком на довгій ручці — боляче, довго, виснажливо, і навіщо?

З’ясувалося — потрібно. У третьому вагоні, де перевозили чоловіків, знайшли підпиляну дошку — хлопці готувалися до втечі. На що вони розраховували у цих безлюдних, віддалених від населених пунктів місцях? Насувалася зима — сувора, невблаганна наглядачка, яка, власне, тримала надійніше, ніж автомати — куди побіжиш, кого шукатимеш у чужій стороні, хто допоможе у країні, де ти всім чужий, де ти — «бандерівець», а це страшніше навіть як «фашист». Та дошка свідчила — хтось збирався вистрибнути у крижані обійми півночі.

Ніхто не признався. Не знайшли й знаряддя злочину — чим, яким інструментом виконувався цей страшний акт супроти радянської влади? Почали обшук. Вивели з вагону на сніг, роздягли до голісінького і обшукували — кожен шов на одязі, кожну складочку. І знайшли. Голку. Велику. Циганську. Звісно, голкою дошки не розпиляєш, хіба проколеш, і отвір, мабуть, недостатній, щоб утекло аж стільки запеклих бандитів! Та злочинець мусить бути покараний!

Дівчата зі свого вагона нічого, звісно, не могли бачити. Але чули спершу дикий гавкіт собак, потім людський крик, зойк, потім крики ще дикіші за собачий гавкіт. Так не могла кричати людина, так міг завивати хіба вовкулака, блукаючи нетрями пралісу, чи дикий звір. Потім пролунала команда, за нею — люте гарчання, мало подібне на собаче — і крики затихли.

Дівчата уявляли собі, що може коїтися десь отам, за стінами вагонів, і картина, яку малювала уява, видавалася настільки страшною, що кров холонула в жилах. Коли вагон нарешті рушив, Катруся прикипіла до щілини у дверях. Кров на снігу та сліди собачих лап і кованих чобіт конвою розповіли про картину злочину, красномовно доповнивши почуте.

Нацькувати псів на людину... Розкішні, вгодовані, доглянуті німецькі вівчарки. От кому жилося ситно! А на десерт — людська крівця. Розповідали, що був серед собак особливий пес, Нерон, спеціально навчений роздирати людині горло. Його випускали в особливих випадках — за втікачами. Чи коли хотілося відвести душу і залякати інших — хай начуваються, щоб і в гадці не мали тікати.

Ніч не настала. Вона не упала, не вибухнула. Вона тихо підповзла, повільно перетекла з непрозорого похмурого дня у тривожний синій вечір.

Ніч запалала. Здавалося, тисячі вишнево-багряних, довгих звивистих язиків вилизують небо, немов розпалив хто велетенське холодне вогнище. Заграва тривожно металася небом, яскраво-червоні плями змінювалися синіми та зеленими, знову поверталися до червоного, бордового, вишневого, обливали загрозливим червоним світлом сніг, обличчя людей, вагони, і без того брудно-червоні...

В отакий червоний сніг, у вишневий світ, у криваві відблиски якими повнилися тут і земля, і небо, вивантажували перетомлені вагони свій живий товар. Вивантажували на погибель, на поглинання отому велетневі, який сидів десь отут, на берегах невидимої під кригою річки, і дзвінко клацав металевими щелепами — «Рєч-лаг, Рєчлаг!» Мабуть, щелепи без напруги перекушували людину навпіл, бо ешелони з в’язнями ішли щодня, за суворим графіком, їх звозили сюди з цілого, здавалося, світу, а ненаситний велетень потребував ще і ще, і ще.

— Як страшно, дівчата... — виловлювала червоні спалахи холодного мертвотного вогню на обличчях подруг Катруся.

— Нічєво страшного, нормальное северное сіяніе! — наче задля заспокоєння, а насправді щоб заспокоїти себе, обвела небо тонкою, мов учительська указка, рукою Полетаева.

— Та знаємо ми, вчили в гімназії, що буває таке природне явище на крайній півночі, але ж воно має бути інше — синє, зелене, спокійне, а не отака заграва на все небо, — не могла стримати тривоги і тремтіння в голосі, викликаного, звісно, не страхом — за тюрму й дорогу до всього притерпілася, а лютим холодом, що пробирав до кісток худеньке тільце, Орися.

— Іногда биваєт і такое — еслі повишена солнечная актівность ілі магнітние бурі в атмосфере, — вчительський голос Тетяни Анатоліївни заспокоював, слова «атмосфера», «магнітні бурі» наче переносили до гімназійного класу, надавали всьому, що відбувається, якогось наукового пояснення.

Страшна кривава заграва, хай навіть викликана підвищеною сонячною активністю, слугувала логічною природною декорацією тому жахові, що супроводжував животіння кожної з них після арешту, саме ці язики холодного полум’я, що злизували їхні молоді життя, виводили його за грані нормального земного існування, спотворювали, нівечили навіки долі, уособлювали пащу ненависного червоного дракона, що увірвався на їхню землю, вхопив, закував у кайдани, приніс осюди, у своє страхітливе лігво, сюди, де все червоне, де навіть небо, одвічно прозоре й голубе, узялося неприродною вишневою загравою.

Саме так, саме червоно, вогко і пронизливо холодно має бути тут, на краю світу, у краю смерті, куди дракон приносить свої жертви, де він ковтає їх живцем, попередньо намордувавши так, що вони радіють, ідучи у пащу, знеможені голодом, спрагою, заморожені крижаним подихом, радіють, що мукам настає кінець.

Настав кінець мукам дороги. Здавалося, далі мерзнути нікуди — у вагоні зуб на зуб не попадав, та опинившись на відкритому морозному навіть тепер, восени, повітрі, дівчата зрозуміли, що